Ностромо. Приморське сказання - Джозеф Конрад

незалежності ми розколошкали цілий континент — і в результаті лише стали пасивною здобиччю пародії на демократію, безпорадними жертвами негідників та головорізів, наші установи — посміховище, наші закони — фарс, Ґусман Бенто — наш вождь! І ми впали так низько, що коли такий чоловік, як ви, розбудив нашу свідомість, то недоумкуватий варвар на зразок Монтеро — сили небесні! Монтеро! — становить смертельну загрозу, а хвальковитий невіглас-індіанець, як-от Барріос, стає нашим захисником.

Але дон Хосе, не звертаючи уваги на ці огульні звинувачення, ніби не почувши ні слова, взявся захищати Барріоса. Той чоловік — досить компетентний для свого особливого завдання в рамках плану операції. Воно полягає у проведенні наступу з Кайти, базового пункту, на фланг революційних сил, які йдуть на Санта-Марту з півдня, а тим часом столицю прикриває інша армія, в розташуванні якої перебуває президент-диктатор. Розговорившись, дон Хосе значно пожвавився і схвильовано нахилився вперед під застиглим поглядом доньки. Деку, ніби занімівши перед лицем такого запалу, не зронив ні слова. Коли дзвони міських церков задзвонили до Oración[148], екіпаж в’їхав у старі ворота навпроти гавані, подібні до безформного монумента з листя і каміння. Крізь стукіт коліс під лункою брамою почулося дивне пронизливе виття, і Деку з його заднього сидіння було видно, що люди, які брели узбіччям за екіпажем, усі як один повернули голови під своїми сомбреро та ребосо[149], аби подивитись на локомотив, що стрімко вирвався з-за будинку Джорджо Віоли, а білий шлейф пари над ним ніби розчинявся в надривному, істерично протяжному гудку, що нагадував переможний воїнський клич. І все це нагадувало якесь зникоме видиво: привид паротяга, який з пронизливим вищанням проноситься повз опору воріт, а позаду — відсахування сполоханої цим войовничим видовищем юрби, яка нечутно відступила на кілька кроків закуреним шляхом. То був вантажний потяг, який повертався з Кампо на обнесену парканом станцію. Порожні вагони легко котились одноколійкою, не гуркотіли колеса, не стугоніла земля. Машиніст, проїжджаючи повз «казу» Віол, підняв на знак привітання руку і вміло збавив швидкість перед тим, як заїхати на станцію, а коли затих оглушливий вереск парового свистка і скрип гальм, то черга важких сильних поштовхів вкупі з брязкотом ланцюгових зчеплень під склепінням воріт справляла враження якихось тяжких ударів та гримотіння кайданів.

Розділ V

Екіпаж Ґулдів першим повернувся з гавані до порожнього міста. Колеса западáли у вибоїни та ямки у старовинній фігурно викладеній бруківці, й огрядний Іґнасіо, пам’ятаючи про ресори виготовленого у Парижі ландо, натягнув віжки, аби мули йшли ступою, а Деку зі свого куточка замислено роздивлявся ворота зсередини. Присадкуваті увінчані башточками опори підтримували масивне муроване склепіння, поросле зверху кущиками трави, а іспанський герб на сірому кам’яному картуші у вигляді важкого сувою на замкý арки майже стерся, ніби поступаючись місцем якомусь новому символу, типовому для невпинного у своєму русі прогресу.

Схоже, гримотіння і гуркіт залізничних вагонів роздратували Деку ще більше. Він пробурмотів щось собі під ніс, а тоді заговорив уголос, кидаючи уривчасті сердиті фрази серед мовчання, яке залягло між двома жінками. Вони взагалі на нього не дивились, а дон Хосе зі своїм напівпрозорим восковим обличчям у тіні м’якого сірого капелюха поруч із пані Ґулд трохи похитувався за кожним посмиком екіпажа.

— Цей звук ще раз підтверджує дуже давню істину.

Деку говорив французькою, можливо — через Іґнасіо на передку: старий візник, чию широку спину обтягувала коротка обшита срібними галунами куртка, мав великі товсті вуха, настовбурчені на стриженій голові.

— Так, цей шум за мурами міста — річ нова, але принцип — старий.

Він якийсь час осмислював своє невдоволення, а далі почав знову, скоса глянувши на Антонію:

— Ні, ви лишень уявіть: за цими воротами шикувались наші предки у шоломах і панцирах, а в гавані сáме висаджувалися з кораблів ватаги шукачів пригод. Злодії, звичайно ж. І аферисти. Їхні експедиції всі до однієї були аферами солідних і шанованих персон з Англії. Це історія, як каже той недоладний моряк Мітчелл.

— Мітчелл чудово організував посадку вояків! — вигукнув дон Хосе.

— Он воно що! Ха, та це якраз заслуга того ґенуезького моряка! Але повернімося до звуків, про які я говорив: у давні часи за воротами зазвичай лунали сигнали сурм. Бойових сурм! Певен, що то були сурми. Я десь читав, що Дрейк, найвидатніший з піратів, мав звичай обідати на самоті у своїй каюті на кораблі під звуки сурм. За тих днів у цьому місті було повно багатств. Оті зайди припливали сюди, щоб загарбати їх. А тепер уся країна — мов одна велика скарбниця, і всі ці іноземці рвуться до неї, поки ми ріжемо одне одному горлянки. Єдине, що тримає їх осторонь, — це взаємні заздрощі. Але одного дня вони таки дійдуть згоди — і на той час, коли ми нарешті припинимо сваритись і станемо добропристойними та гідними шани, нам уже тут нічого не залишиться. Так було завжди. Дивовижний ми народ, але така наша доля, що нас вічно… — він не сказав «грабують», а додав після паузи: «…експлуатують!».

Пані Ґулд мовила:

— О, це несправедливо!

А Антонія втрутилась:

— Не відповідай йому, Еміліє. Він на мене нападає.

— Ви ж не подумайте, що я нападав на дона Карлоса! — відказав Деку.

І тут екіпаж зупинився перед дверима «каси» Ґулдів. Молодий чоловік подав дамам руку. Обидві першими ввійшли в дім, дон Хосе крокував поряд з Деку, а подагричного вигляду старий портьє шкандибав слідом за ними з рукою, замотаною якоюсь легкою пов’язкою.

Дон Хосе взяв сулакського журналіста під руку.

— У Porvenir-і треба опублікувати довгу, сповнену віри в нашу перемогу, статтю про Барріоса та його нездоланне військо біля Кайти! Слід морально підтримати країну. Мусимо переслати телеграфом обнадійливі витяги до Європи і Сполучених Штатів, аби зміцнити прихильне враження за кордоном.

Деку пробурмотів:

— О, так, мусимо заспокоїти наших друзів-аферистів.

На довгу відкриту галерею уже ліг затінок, — у тіні була і запона з рослин у вазонах на балюстраді з їхніми нерухомими в безвітрі квітами, і всі відчинені навстіж скляні двері віталень. У дальньому кінці галереї затихав брязкіт острог.

Басіліо, стоячи збоку під стіною, тихо сказав дамам, які прохóдили мимо нього:

— Сеньйор адміністрадóр щойно спустився з гір.

У великій «салі» з її групами старовинних іспанських та сучасних європейських меблів, які утворювали під високою білою стелею ніби окремі зони, блискотів сріблом і порцеляною чайний сервіз серед грона присадкуватих дзиґликів, які трохи нагадували умеблювання дамського будуара, і це додавало інтер’єру відтінку витонченої жіночності та