Ностромо. Приморське сказання - Джозеф Конрад
Знизу пролунали звуки важких квапливих кроків.
— Щойно завернув до брами ваш дядько, генеральний вікарій собору, — повідомив Деку. — Сьогодні вранці він відслужив месу для вояків на Пласі. Для нього спорудили вівтар з барабанів, як вам відомо. І винесли на площу всі розмальовані статуї, аби їх провітрити. Дерев’яні святі стояли вряд, як солдати, на верхньому майданчику великих сходів. Вони скидались на пишний почет при генеральному вікарії. Я бачив ці великі урочистості з вікна Porvenir-у. Він чудовий, ваш дядечко, останній з Корбеланів. Увесь виблискував у своїх ризах з великим багряним оксамитовим хрестом на спині. А наш спаситель Барріос просидів усю службу в клубі Amarilla, п’ючи пунш при відчиненому вікні. Він esprit fort[160], цей наш Барріос. Я щомиті очікував, що ваш дядько ось-ось вивергне анафему на оте перев’язане чорним око у вікні навпроти. Але він хоч би що. Зрештою війська помаршували з Пласи. Згодом Барріос вийшов із клубу з кількома офіцерами і стояв, просторікуючи, на краю хідника в геть розхристаному мундирі. Зненацька у дверях собору з’явився ваш дядько, вже не в блискучих ризах, а весь у чорному, такий грізний, — самі знаєте, що він у такі моменти нагадує духа помсти. Зводить очі, крокує просто до групи в мундирах і відводить генерала за лікоть. Водив його в затінку муру чверть години. Ні на мить не відпускав його ліктя, весь час схвильовано про щось говорячи і жестикулюючи довгою чорною рукою. Цікава була сцена. Офіцери ніби закам’яніли від подиву. Визначна він людина, цей ваш дядечко-місіонер. Він ненавидить безбожників більше, ніж єретиків, і навіть язичники для нього набагато кращі за безбожників. Знаєте, часом він милостиво зволить називати мене язичником.
Антонія слухала його, поклавши руки на балюстраду, і плавно то розгортала, то згортала віяло, а Деку говорив трохи нервозно, наче боявся, що вона залишить його при першій же паузі. Їхнє відносне усамітнення, дорогоцінне відчуття інтимності, легкі дотики їхніх рук — усе це його злагідняло, і час від часу в потік його іронічного бубоніння закрадались ніжні інтонації.
— Я радий найменшому знаку прихильності з боку ваших рідних, Антоніє. І, можливо, він мене розуміє, врешті-решт! Але і я його знаю, нашого падре Корбелана. Суть політичної честі, справедливості й чесності полягає для нього в поверненні конфіскованого церковного майна. Ніщо інше не змогло б витягти з джунглів цього несамовитого хрестителя диких індіанців, аби він потрудився в ім’я ріб’єристської справи! Ніщо інше, крім безпідставної надії на це! Він би й сам підняв pronunciamiento проти будь-якого уряду заради такої мети, якби лише знайшов прибічників! Що про це думає дон Карлос Ґулд? Але, звичайно, з огляду на його англійську непроникність годі сказати, що він собі думає. Можливо, він не думає ні про що, крім своєї копальні, свого Imperium in Imperio. Щодо пані Ґулд, то вона думає про свої школи, свої шпиталі, про матерів з малими дітьми, про кожного хворого і старого у трьох гірницьких селищах. Якщо ви повернете зараз голову, то побачите, як вона витискає звіт із того зловісного лікаря в картатій сорочці — як пак його звуть? — Моніґема, або ж повчає дона Пепе, чи слухає падре Романа. Сьогодні всі вони тут — усі її державні міністри. Авжеж, вона розсудлива жінка і, можливо, дон Карлос — розсудливий чоловік. А фундаментальний англійський здоровий глузд передбачає звичку багато не думати, а натомість визначати, яку практичну користь можна мати з поточного моменту. Ці люди — не такі, як ми. Нам не властива політична логіка, нам властиві політичні пристрасті — іноді. Що таке переконання? Особливе бачення нашої особистої вигоди, практичної чи емоційної. Ніхто не є патріотом задарма. Це слово добре нам прислужилось. Але я далекоглядний і не прикладатиму цього слова до вас, Антоніє! Я не маю патріотичних ілюзій. Маю лише найвищу ілюзію — ілюзію закоханого.
Він примовк, а тоді майже нечутно прошепотів:
— Яка, втім, може завести дуже далеко.
За їхніми спинами чувся різноголосий гул політичного моря, яке раз на добу затоплювало могутніми хвилями вітальню Ґулдів, і цей гул наростав. Люди заходили по одному чи по двоє-троє: високопоставлені чиновники провінції, залізничні інженери, засмаглі на сонці та у твідових костюмах, вигулькнула і припорошена сивиною голова їхнього шефа, який з неквапливою жартівливою поблажливістю усміхався серед молодих завзятих облич. Скарф, цей шанувальник фанданго, вже вшився в пошуках якихось танців на околицях міста, байдуже де. Дон Хусте Лопес, завізши доньок додому, врочисто прибув у чорному пом’ятому сюртуку, застебнутому на всі ґудзики під широкою каштановою бородою. Кілька членів Провінційної асамблеї відразу з’юрмилось довкола свого голови, щоб обговорити новини про війну та останню прокламацію бунтівника Монтеро, того жалюгідного Монтеро, який заклúкав асамблеї всіх провінцій республіки в ім’я «справедливо розгніваної демократії» відкласти свої засідання до того часу, коли його шабля встановить мир і можна буде дослýхатись до народної волі. Фактично, це було запрошення до розпуску: нечуване зухвальство того злобного безумця.
Обурення купки депутатів за спиною Хосе Авельяноса наростало. Дон Хосе, піднісши голос, гукнув їм з-за високої спинки свого крісла:
— Сулако відповіло тим, що послало сьогодні армію напереріз його флангу. Якби всім іншим провінціям бодай половину того патріотизму, який показали ми, західняни…
Гучний вибух схвалення заглушив тремтячий дискант «життя і душі партії». Так! Так! Це правда! Щира правда! Сулако — в авангарді, як і завжди! То кабальєро з Кампо здійняли хвальковитий галас, сповнений надії, яку вселила подія дня, — вони думали про свої череди, про свої землі, про безпеку своїх родин. На кону стояло все… Ні, неможливо, щоб Монтеро переміг! Цей злочинець, цей безсоромний індіанець! Гамір ще якийсь час не вщухав, усі в кімнаті дивились на групу гостей, де дон Хусте напускав на себе безсторонньо-урочистий вигляд, ніби головуючи на засіданні Провінційної асамблеї. Деку обернувся на шум і, спершись спиною об балюстраду, крикнув у кімнату на всі легені:
— Gran' bestia!
Цей несподіваний вигук справив таке враження, що гамір затих. Усі погляди зі схваленням і надією спрямувались на вікно, але Деку вже повернувся до кімнати спиною і знову нахилився над тихою вулицею.
— Це — квінтесенція моєї публіцистики, інакше кажучи — найпереконливіший аргумент, — звернувся він до Антонії — Я вигадав цю дефініцію як останнє слово у великій дискусії. Але я — не патріот. У мене не більше патріотизму, ніж у капатаса сулакських карґадорів, у цього ґенуезця, який так багато зробив для тутешнього порту, — в цього глашатая матеріальних знарядь нашого прогресу.
