Бодай Будка - Наталя Василівна Бабіна
– Толік, що то, знову це? – спитала я перелякано, задихаючись.
Щоб воно не було – відпустило, знову можна дихати нормально, стих отой далекий застрашливий гул.
…Решта дня – бо виявилося, що бій, який подався мені дуже недовгим, насправді – ну як насправді, може й не насправді – бо що тепер залишилося без сумніву правдивим? – але коли міркувати по сонцю, бій насправді продовжувався немало часу: найближча до нас зірка з когорти жовтих карликів вже добренько хилилася до забузьких корчів, коли ми з Толіком, після приступу асфіксії спрямовали до Будки – решта дня, кажу, пройшла в різних клопотах.
У коло біля ґанку зібрався весь наявний склад: наляканий Василько з наляканим котом на руках, неналяканий чи вже просто все забувший Гальц, Марія з білою бінтовою пов’язкою на голові (я зловила себе на дивній думці, що от таку пов’язку їй також органічно носити), ми з Толіком, Ленка зі своїми, Бриштгель.
– Ну що? – риторично запиталася я. – Що будемо робить?
– Як що – то що, а ні – то по рублю, – відповів з усмішкою Гальц.
Ленка кинула на нього швидкий гострий погляд.
Сашко Бриштгель, який таким вчасним вступом у бій приніс нам перемогу, на жаль, розповів нерадісні новини: він не знайшов у Бресті тих своїх друзів, на допомогу яких розраховував. Ні Арсена, ні Антося, ні Павла не було у квартирах та домах, де він їх шукав. Тільки одну свою знайому, Людмилу, застав Сашко вдома, вона спочатку подалася йому просто непритомною зомбі, але після того, як Сашко розкрив та частково розпилив уміст київської ампули, начебто трохи отямилася, впізнала Сашка, розплакалася та розповіла про теперішнє життя їхніх берестейських друзів.
Справді, сказала вона, практично всі з їх товариства, розїхалися по родинних селах. Вона сама залишилася, бо на початок катастрофи банально хворіла на грип і не могла нікуди рушити. А потім стало пізно. Брест зазнав разючих змін. Коли раніше на спланованих російською рукою вулицях сют-тут звучала наша мова, то тепер тільки російська, а саме мат, можна було почути від тих, хто вештався містом, розповідала знайома Сашка. Ті, хто залишився, перетворилися або в абсолютно покірних рабів нового ладу, що стратили здібність думати – і я стала такою, плачучи, сказала дівчина – або стали опорою та центром підтримки Володимира Німця. Причому центром у буквальному сенсі – вони отаборилися в Брестської фортеці, в колишнім музеї, і звідтіль ладили свої набіги та напади на близькі та далекі села. У них, очевидно, був якийсь спосіб уникати зомбувального діяння отої галасливої поп-музики, що тепер постійно звучала неясно звідкіль, але на всю міць під брестським небом, заглушаючи всі інші звуки, вони, очевидно, якось уміли протидіяти тим наказам йти на роботу в газосховище, що щодня звучали в головах слухняних рабів і гнали їх на працю. Виснажлива праця в газосховищі, яка полягала в тому, що день при дні, ніч при ночі тисячі людей пробивали якийсь велетенський канал у глибину землі, цілком знесилила Люду і сьогодні, попре настійливого наказу в голові, вона просто не змогла підвестися… Спробувала, спробувала, аж поки не втратила свідомість, і прийшла в себе вже, мабуть, тільки дякуючи живлющому газові…
За півгодинки, напившися води та з’ївши принесений Сашком хліб, вона очумалася настільки, що вже готова була та гаряче хотіла допомогти Сашкові. Вирішили так: вона, прихопивши частину капсул, піде в Ковердяки, куди, вона знала, поїхав з Бреста їх ще один дуже активний та розумний друг, Михаль, і в назначений час вони спробують долучитися до акції… Обнадієний цим, Сашко на коні підвіз Люду до виїзда з міста на Ковердяки, а сам ще заїхав в Скоки, де розраховував застати ще професора Пилипука. Але й тут його чекала невдача й горе: дім професора стояв розчинений, всередині все розбито, ніяких приміт життя. В Скоках Сашко зустрів Терезу Пашківську, керівницю польської організації Бреста. Вона не могла прояснити долі професора, але коли Сашко, повагавшись, розповів їй про справу, також охоче погодилася допомогти. «Так, ми своїх польських пісень не забули», – запевнила вона Бриштгеля.
По тому Сашко заїхав за названими Леною адресами і забрав з собою її дочок та внука – тепер вони стояли біля мами та бабусі.
– То в підсумку: можливо, завтра, коли сонце наполовину сяде, нас підтримають в Ковердяках, – можливо, коли Михаль справді там і в доброму здоров’ї. Ну й поляки в Скоках. Але то й все. А Бересть тепер, скільки можу судити, дуже відрізняється від інших міст: коли, скажімо, Петро розказував, що в Мінську люди намагаються відновити життя, займаються господаркою, виробляють товари якіїсь, то тут – лише раби та бандити… – закінчив розповідь Бриштгель.
– А копання того каналу до геєни продовжується. А земля стала трястися. А повітря щезає все частіше. А ніччю ж, коли я щось розумію в людях та військовій справі, Німець, цілком можливо, знову спробує напасти, – сказав Толік. – Запитання: що краще? Чекати назначеного на завтра часу в розрахунку на якусь досить примарну підтримку і нариватися на нові небезпеки чи спробувати зробити все чим скоріше. Вже сьогодні?
– Робити чим скоріше, – прозвучав голос Сагайдака, який у цей час зайшов на подвір’я. – І я нікого не знайшов в Дуричах, на кого ми могли б розраховувати. Не добіг раніше, чув постріли, спішив, як міг, – звернувся він до Толіка.
Сагайдак справді мав вигляд людини, яка довго бігла: задиханий, розхристаний, але чомусь дуже веселий.
– А от нам пообіцяли, – енергійно заперечив голос Діми з протилеглого боку.
Ми обернулися (я – здригнувши). Вернулися хлопці. І дві дівчини з ними прийшли, дочки Оксанки – Ксеня та Ядвіга! Кидалося в очі, як вони перемінилися, тому я навіть не одразу їх впізнала.
– Дівчата? Зкіля віте взялися? – вирвалося в мене.
– Про це після, – перебив мене Толік. – Треба негайно пости виставити, – було видно, що він сердував на себе за очевидний промах – так непримітно, як підійшли наші, могли ж і не наші підійти!
– Хлопця одного знайшли на дачі, він взявся там організувати та ще й через ліс у Мідно, сказав, перебіжить. А ще ми от що добули, – Діма високо підняв здоровенну торбу. – Молоко, вівсянка. То вже нам інший чоловік дав. Так би мовити, поділився.
– Як же віте його переконали поділитися? – спитала я.
– То не ми. То чарівна сила містецтва, – посміхнувся Діма.
– Пости виставити треба, негайно, – сказала Марія до Толіка. І до мене: – І шити чорну одежу. Без неї ж не обійдеться. За Маньою також треба послати, що там у них, чого не вертаються. А там час покаже.
Так і зробили. Озброївшись автоматами, хлопці зайняли кругову (наскільки то було можливо для чотирьох чоловіків) оборону, Ксеня, Ядвіга та Ленкін онук-підліток до них долучилися, Сашко конем погарцював в Страдче, а ми з Ленкою та
