Бодай Будка - Наталя Василівна Бабіна

– Так, і Толік те саме сказав. Але цілком можливо, що й самостійно кудись подалися, хто ж це знає… Словом, продовжуючи тему дач. Бачу, хлопець адекватний. Розповіли про нашу ідею. Кажемо: не факт, що допоможе, але спробувати будемо. Чи зможете допомогти? Він голову почухав, каже: сам то я говорити вашою мовою не вмію, і пісень не знаю, але такі люди, що місцеві, що знають, у нас тут також живуть, думаю, можемо спробувати долучитися… Словом, вручили йому ампулу, пояснили, що та коли робить.

– Ну, а віте з сестрою звідкіля тут взялися? – звернулася я до Ксені. – Я кілька разів заходила до вас, вас не було…

Старіша дочка Оксани разюче перемінилася за цей час. Зникла округлість обличчя, зник зі шкіри ланіт персиковий пушок, томний погляд дівчини, що робила курсові з гендерних досліджень, дбала про захист особистих кордонів та бажала набути другу, театрознавчу освіту, набув крижаної твердості. Зовсім інша людина, абсолютно друга жінка, у порівнянні з тим, якою я її бачила останній раз, на подвір’ї Оксанчиному, стояла переди мною.

– Ми втекли з Ядзею. У перші ж дні спробували відшукати маму, – запнулася, – її тіло. Не знайшли. У тому моргу були… трупи, але мами серед них не було. Ми вернулися. Але в Страдчі жити було неможливо – у нас не було чого їсти, ми не знали, що робити… Свиню нашу та пташок хтось покрав… хоча на той час ми поставилися до цього, як до полегкості… Кормити їх було важко, а забити собі на їдло на той час ми не змогли б… І, знаєте, було вельми страшно… Мніго хто з села пішов світ за очі. Ну, і ми вирішили піти… Думали, може, знайдемо щось ліпше…

– І що, де віте…

– Не питайте, – перебила мене Ксеня. – Я не хочу цього згадувати.

Я кивнула.

– Розумію.

– Урешті стало ясно, що ніде немає ліпшого, а вибратися з країни неможливо, вирішили вернутися. Тут хоч хата своя. І ось, коли вже підходили додому… Зустрілися з ними, – дівчина кивнула на Діму. – Ми були знайомі раніше, в аматорському театрі разом займалися… Тітко Ало, – звернулася вона до мене, і голос набув твердої рішучості, – хлопці нам розказали про замову. Я думаю, що я підійду. Урешті, і тато, і мама були місцеві, і я ще бабу застала, в дитинстві тільки по-нашому й говорила… Ядзя то вже ні, а я так, вмію і зараз.

Я на секунду задумалася.

– Ходімо до тітки Лени, знімемо мірку з тебе. Вона каже, що завтра маємо бути красивими. А ти, хлопче, скажи мені, де ти подів молоко та вівсянку, що приніс? І звідкіль взяв?

Діма оживився.

– А це ми на пробу одну ампулу розломили. Величний ефект викликало. Сусіди постягалися, як на вечірку якусь. Миттєво зрозуміли, що до чого. Для тренування «Очерет мені був за колиску» затягнули… Ну, і один дідок там був, до слова, колишній викладач Брестського педагогічного коледжу… Розплакався. Переживав, що ніц тепер вже не допоможе, журився, що раніше треба було не так себе поводити… І наостанок виніс нам вівсянку. Ну, ми звісно не відмовилися. Хороший такий дідок.

– А, приперло, – подумала я. У мене з Брестським педколеджем імені О. С. Пушкіна були свої давні рахунки. Тепер вівсянкою відкупається. Чи можна цю його вівсянку відкуплення нашим головним героям давати? Мабуть, ні.

– А молоко? – спитала я.

– Літровий слоїк. То якась жіночка принесла. Козине. Сказала, вельми поміцне при багатьох хворобах.

– А хто вона?

– Не знаю, – знизав він плечами. – Благословила нас. Сказала, що в молоці – сила землі та неба. Щось таке.

Ладно, подумала я, тоді молоко підійде. Значить, у спікерів наших та прирівняного до них кота на вечерю буде білий хліб з Києва, мед старої бандерівки та молоко від невідомої кози з цієї землі. Нормально.

– Ну, а рана?

– То вони нас боронили, – відповіла замість Діми Ксеня.

– Пусте, звичайні гопники, добре, що ми як раз мимо йшли, – махнув рукою Діма.

Я здихнула.

– Ну то ходімо мірку знімати, дівчинко.

Хай слова відпочинуть – 2

І ось цей довгий, можливо, передостанній для всіх нас день скінчився.

Вернулися зі Страча Петро-пресвітер, Сашко та Маня Лондон, на диво мовчлива сьогодні. Вона тільки коротко повідомила, навіть не чекаючи моєї пропонови, що відмовляється брати участь в замові. На моє запитання: чом?! – коротко промовила: бо то гріх. Ну, гріх то гріх. Вмовляти не буду. От саме той випадок, коли й не дуже хотілося. Тоді, значить, Ядзі запропоную, принаймній, поки вирішу так.

Ми приміряли чорні сукні. Завдяки спритній майстерності рук Ленки вони вийшли чудовими: ніде не морщило, ніде не тягнуло; сукні додали нам – Марії, Ксені, Ядзі, мені – справжньої та дивної краси. Я бачила це в очах хлопців, які мовчки дивилися на нас. Особливо звернула увагу на очі Толіка.

Але що до того, кому з нас брати участь в обряді – то мене все мучили сумніви…

Як відповідальна за базис, я накормила всіх: кого розмоченою вівсянкою від грішника, який розкаявся, кого кращими дарами. Гнідого пустили пастися двором. Хлопці зайняли позиції для охорони Будки. А ми, решта, як стемніло, розійшлися спати.

Кімнат вистачало для того, щоб ті, хто хотів залишитися в цю ніч на самоті – залишився. Каленика Левковича, малого та кота я поклала в дальній спальні, а сама пішла на веранду.

Сіла на канапу, опустила руки. Як же я втомилася. Як тяжко на серці, нисе хтось його завалив чимось тяжким і мокрим, як вологою ватною ковдрою. Підвила очі: в люстрі напроти, в сутінках, тільки темний обрис силуету, до пояса. Я себе не бачу, тільки обрис.

Хтось тихий мовчить у темряві. Ледь-ледь чутно вібрує підлога: хтось тихий, жахливий десь далеко – чи недалеко – в темряві, мовчки намагається вилізти, вибратися, видертися, хтось жере землю, каміння, хтось дихає чорним газом, а йому допомагають сотні зомбі – вибирають каміння з цього боку, не думають, носять, рвуть пазурі, збивають руки.

І завтрашній день. Вирішальний, я це ясно розуміла. Хто протистоїть отому жахливому, чужому, іншому, що рветься з нетрів назовні? Десяток людей, слабих, калік, немоглих, немощних, слабоволих…

Так, так. Не суперменів, не супержінок.

Спогади навалилися на мене, як гора, як розбурена вибухом скеля. Завтра, можливо, я буду мертва. Я знаю, що не побачуся з вами – донечко, баба Мокрино, сестрінко, Оксанко. Немає життя після смерті. Але віте пройшли це – віте померли – і я завтра, мабуть, мушу пройти також.

Що залишиться по мені? Невдачі, ураження. Гіркота існування без сенсу. Велика поразка. Велике нічого. І що мене чекає? Велика чорнота.

Страх, відчай, зневіра навалилися на мене, як темна безжальна хвиля, що зносить все на своїй путі. Як звір. Що хоче тебе зжерти. Як катування на дибі.

І тут я зрозуміла, що я не переживу цього катування. Мені було так страшно,