Бодай Будка - Наталя Василівна Бабіна

Виплив з-за хмари світлий повний місяць, посвітліло нічне повітря. Я підвелася і підійшла до люстра. Обрис заповнився розмитими місячним сяйвом фарбами. Темні провалля очниць, матові очі, півострів носу… Морщин на шкірі не видно, але вони, більше чи менше протоптані стежки та путі часу, там є, я це знала. На черепі трішки відросло волосся, котячої шкуркою тьмяніє. Я наблизила очі до люстра, щоб побачити в них блиск, і не побачила. Виступили сльози, розмили картинку. Я повернулася до вікна.

Я не переживу цю ніч.

Я не в силах.

Коли тільки він мені не допоможе.

До щему в серці, до болю в голові я захотіла, щоб він прийшов. Той, з ким пов’язані мої спогади, яких не соромлюся і про які не шкодую. Чиї ребра – як і мої – так легко було перерахувати, коли нам було по сімнадцять. На чию спину налипали сивиї піщинки та зелениї моховинки, і хто змахував такиї ж піщинки та моховинки з моєї спини. Хто раз вже був вирятував мене, коли нам було далеко не сімнадцять і коли наші ребра вже не так легко рахувалися. Хто нигди не сказав мені: кохаю.

Мені так захотілося, щоб він прийшов, що я мусила сісти, щоб ноги не понесли мене до нього. Мене охопило таке бажання покликати його, що я прикусила губи, щоб вони не назвали його ім’я. Пелюстки жасмину залітали перед очима, так міцно я заплющила повіки.

Мене страшенно тягнуло до нього. Як до життя, як до того, що надає йому сенс. Я страшенно хотіла, щоб він прийшов. Але знала, що він навряд чи прийде, а я до нього точно не піду, краще вмру от зараз. Бо я не хочу, не витриваю того сорому: я прийду і побачу його холодні очі. Щоки мої зашарілися від самої цієї думки, так, наче я вже пережила це приниження.

Ні. Нехай сама, нехай вмру, нехай захолону – але отого його холоду, але отого мого сорому в моїх спогадах не буде. Пелюстки жасмину перед очами задрібніли квіточками білого безу. Нічого, як би не було боляче, я витриваю.

Чи ні.

А ще я боялася неправди. Того, що він буде ховати байдужість, бо вважатиме, що так треба.

І тут відчинилися двері, і Толік увійшов на веранду, впустивши в неї синє повітря ночі. Зробив декілька кроків, міцно обійняв мене і промовив:

– Мила моя.

Я відчула його тепло, і ґудзики на його сорочці, і його пах – піску та заліза. Хотіла заговорити, але він не дав:

– Хай слова відпочинуть, – прошептав.

Люди голубових ґрунтів

…У той день, коли після довгої спеки буде дощ, вранці роси не буває. Сонце встає з пурпурового гнізда невеличких, як перлинки, хмарок і підіймається над бар’яками, тіні коротшають. Небо за Бугом починає сметанитися, блякне; чим вищій їде сонце, тим робиться гарячіше. Парить: літні дощі рідко бувають без грому, а перед громом завжди парить. Люди, вийшовши вже в поле, сют-тут поглядають за Буг. Чи не йде вже звідтіль, з такого ж випаленого Коденя, з Костомолотів, з Семятич хмара, чи не встає її краєчок над надбужанськими рокитами та осокорами. І ось ближчій до полудня десь далеко-далеко хмара народжується; і за якийсь час, вже пополудні, справді починає чутися гуркіт – гроза наближається. Тоді люди, коли вони, прикладом, збирають сіно в стоги, приспішують роботу. Рухи ще поскорюються, хоча й здається, що це неможливо, обличчя починають пашіти. Гарачинь ще зростає з-за того, що люди швидко працюють. Незабаром над небокраєм, затуленим з боку Бугу щільними кущами, показуються легкі передвісники: сиві, біловаті, сизі дрібні хмарки, що начебто відірвалися від головної чорної матері. На той час стоги вже складені, і люди поспішають з поля додому. Хмара швидко наближається, але грому більше не чути. Діти бігуть вбиги, тому дорослі від них відстають, але встигають додому в той самий час, коли перші ваговиті краплі падають на висохлу траву подвір’я. Діти в той час уже в сінях, на ґанкові. Угрупування курей розбивається під рясними краплями на дві частини: одні бігуть на сідало до курника, в той час як другі воліють сховатися під корчами смородини. Півень долучається до других. З черепичного даху починають спливати спочатку краплисті, а потім суцільні потоки, діти підставляють під ці цівки руки, потім вибігають надвір, під дощ, виспівуючи на все горло пісеньку, яка має на меті мотивувати дощ не скінчатися, а, навпаки, припустити, аж поки раптом геть близько не гримне, і тоді баба, яка в той час закривала бляхи в пічці та вікна, виключала радиво, зачиняла клуню – заганяє дітей додому і закриває двері в сінях. І ми сидимо в притьмах, слухаємо дощ і дивимося на дощ, і після кожного грому баба христиться. А потім хмару стягає на схід, і на кінці кожної соснової голочки висить досконала крапля, в якій, коли придивитися, світ перевернений, потім на тлі хмари встає спочатку одна широка райдуга, а потім ще одна. Дощ був міцний, і калюжі на подвір’ї та між бар’яків, засипані опалою хвоєю, ще якийсь час, поки вода не вступила в землю, служать озерами для босих ніг. Шукаючи найглибших калюж, ми забігаємо за горідчик і раптом знаходимо там дивну білу квітку, ніколи не бачили такої раніше. З невеличкої розетки продовгуватого листя підіймаються довгі квітконоси, їх п’ять, на кожному рідким колосом розташовані невеличкі квіточки. У кожної квіточки вісім пелюстків, а посередині – тоненький, доладний конструкт тичинок та плідника. Дітей дивує також, що пелюстки напівпрозорі і м’яко світяться… Він хоче зірвати одну стеблину, але вона перечить: не треба. Тоді вони присідають кіля білої дивної квітки, наближають до неї очі, розглядають…

…Толік спав. Я тихо гладила його голову, бороду, яка відросла за ці часи, плече, руку, груди під розщепнутою сорочкою…

Ця квітка і потім розпускалася за горідчиком, щороку, у липні, поміж дубом та бар’яком. Щороку влітку, буваючи в Добратичах, я приходила на неї любуватися. Але я так і не змогла ідентифікувати її, знайти, як вона називається, хоча довго та настійливо шукала, гортала ботанічні визначники та сторінки в Інтернеті.

Толік поворушився.

– І я не зміг знайти назву, – сказав, не просинаючись. – Хотів пересадити до себе в садок, але не став, подумавши.

У світлі місяця, який все не заходив, його шкіра набула дивного голубового відтінку. Такий на наших поліських обшарах деколи, нечасто, має ґрунт – там, де на пагорках, серед піску виходять на поверхню пласти синьої глини. Я подумала, що і я зараз також виглядаю голубовою, тільки ніхто цього не бачить.

Він, усе не просинаючись, потягнувся до мене, міцній притиснув до себе.

У чому ти, тайна тайн, тайна кохання? О в цьому теплі тіла коханого чоловіка обіч? У гострій пристрасті, яка тягне нас одне до одного, як непереможно тягне грозову хмару з заходу на схід? У чистій воді дощу, що