Бодай Будка - Наталя Василівна Бабіна
Вже другий раз я допомагаю Толіку в справі забивання людей. Перший раз це дало добрий проміжківий результат, але зрештою ми програли. Побачимо, що буде зараз. Без рожевих шмаркачів тільки, онуча.
– По колоні, вогонь!
Довга черга перекреслила мої думки, закреслила тишу. Одразу від клуні додалися короткі черги, одиночні постріли. Чого я не стріляю, підводжу своїх друзів?! Не дивлячись у приціл, з заплющеними очима я натиснула на гашетку, чи як вона там називається. Автомат майже не вирвався з рук, міцно бахнув у плече, я відрухово натиснула ще і ледь втрималася, щоб не впасти.
Мабуть, серед гуннів було багато досвідчених військових, бо тріскуче перекреслення повітря чергами та пострілами не повернуло їх навтіки. Дуже спрактиковано, навчено розсипалися гунни, залягли за придорожніми кущиками, за корчиками лободиння, такими сласними для свиней, розпласталися серед некошеної трави, так уподобаної поетами минулих часів. Наскільки я бачила, ніхто не був забитий чи ранений; навпаки, якесь колихання бур’яну, гуляччя свідчили, що серед нападників відбувається переміщення.
– Розсипаються на всі боки, з тилу хочуть заходити. Не можна допустити, – швидко проговорив Толя. – Твій сектор праворуч, вогонь!
Знову зачахали постріли. До мого подиву, вони почулися і з боку дровітні, саме з тилу Будки.
– Молодець, бабця, – задоволено промормитав Толік. – Змінила місце дислокації.
На якісь час запала тиша. Пуста й напружена. Раптом я відчула, як дрібненько-дрібненько задрижала долівка горища. Так, як би десь далеко був епіцентр землетрусу і до нас дійшли його хвилі землею; так, ніби десь далеко щось величезне намагалося вилізти з землі, а земля не пускала; так, ніби знову відбувалося щось незрозуміле. І як по цьому знаку, раптом разом закричали цикади в травах та бур’яні. У крикові цикад виразно чулася погроза, хоча й неясно, кому вона була адресована. Стрекіт наростав. Гойдання верхівок показувало, що рішучість все ще не покинула гуннів, долітали нерозбірливо слова команд. Толік не стріляв, напружено вглядаючись в поле. Зненацька я зрозуміла, що коливання бур’янів примітно наблизилося до Будки; дехто з нападників навіть перебігав з місця на місце, не особливо ховаючись. З-за дровітні несподівано донісся різкий звук пострілу, жіночий скрик, якийсь взагалі нелюдський вереск. Тієї ж миті застрочив автомат Толіка, і я приєдналася. Цього разу я вже не палила, замружившись, куди прийдеться, а старанно та обдумано цілилася. Далекозорість моя вікова – чи то у мене зір становився справді як у кішки? – в цьому випадкові добре допомагала.
Що відбулося та відбувається кіля дровітні? Чому кричала Ленка? (я познала її голос).
Чому перестав стріляти Толік? Ба, та у нього скінчилися патрони! Він перезаряджає автомата.
А гунни, тільки-но черги Толіка стихли, знову уперто полізли до нас. І я, як не старалася, не могла їх стримати, мені не вдавалося поцілити! Але ось Толік вправився, і знову взявся до роботи.
Щиро кажучи, паніка вже підступала мені під шию, під серце. Чого вони не втікають? У них же немає огнестрільної зброї, на що вони розраховують?! Сподіваються на те, що у нас скінчаться патрони? Мабуть, так. І вони такі скінчаться, їм тільки треба почекати та дочекатися… І тоді що?! Рукопашна поміж одним чоловіком, трьома жінками та цією лавою?!
Мабуть, подібні думки навідали й решту будочних бійців, бо постріли і з нашого боку, і з боку, де тримали оборону Марія та Ленка, стали якось зауважно рідшими. Тах, тах, тах заміст тра-та-та-та. І гунни активізувалися. Колихання бур’янів стало міцнішим та наблизилося. Толік знову застрочив з люттю.
І в цей момент раптом з боку лісу також почулася довга автоматна черга. І кінське ржання, і переможні дикі крики «ура». Здавалося, до нас прибула неочікувана допомога, і то чисельна! І я на свої очі побачила, що значить усталений вислів «драпати з поля бою». Бо вони, гунни, саме що стали «драпати». Розбігалися навсібіч, неслися на всі заставки. А Сашко Бриштгель, – бо то саме він стріляв з лісу, – чергами надавав їм прискорення.
За мить остатня гунська спина зникла за корчами, тільки гуляччя шухнулося.
Толік підірвався на ноги та кинувся вниз. Я за їм. Скотившись по драбині, він побіг на поле, до Бриштгеля, а я – за дровітню. Що там?!
Вилетівши з-за рогу дровітні, я застала таку картину: Ленка, скорчившись, сидить на землі та ридає, і лице в неї в крові, а Марія Сєргуц, також залита кров’ю так, ніби на неї виплеснули цілий ополоник червоної рідини, гладить її по голові та приказує:
– Тихо, тихо… Все, все… Ну що ти… Ну, тихо, тихо.
Обидві підняли на мене очі, почувши мої кроки: Марія – залите червоним, Лена – залите червоним та сльозами.
– Що тут? Віте ранені? – верескнула я.
– Я його забила! – заливаючись сльозами, вигукнула у відповідь мені Лена.
– Не забила, – примирливо вспокоювала Марія. – Подивись, тіла ніде немає, втік він.
– Дайте я вас обійму, – сповістив Толік, з’являючись на арені дій і розкриваючи обійми до пані Марії та Лени. – Віте просто військові тактики та стратеги. Так вчасно поміняли позицію! Що з вами? Віте ранені? – він нахилився над старою.
– Він вискочив несподівано, – схлипнула Лена. – Як зумів пробратися? Вискочив о звідтіль і вдарив Марію по голові… палицею такою, на биту для регбі схожа… он вона, валяється… я вистрілила, а він впав… і кров так бризнула… ааа! – і вона знову заридала.
– Та буде вже! – розсердилася нарешті Марія. – Ти ж бачиш, немає його. Палиця є, а його немає. Утік. А вбиті не втікають. Поранила ти його просто. Він ніччю ще раз на нас нападе, не переживай так, – з іронією додала вона.
Лена підвела голову, глянула на Марію.
– Вам треба рану обмити та перев’язати, ходімо.
Підтримуючи одна одну, як два сплетених гуляками ходячих дерева терну, вони направилися до Будки. Напівдорозі їх зустріли Бриштгель і Ленині доньки. Сашко підхопив під руку Марію, а молоді жінки – маму. Її улюблений внук вів на поводі коня.
– Ну ось і помирилися, ось і славно, – підсміхнувся Толік. – Вдало вийшло з Сашкою. Вдало, що з ним Ленкини очутилися… Щоб не це… А тобі вельми личить ця синя сукня, – додав він зненацька. – Просто неймовірно личить. І яка тканина чудова, це шовк?
Що це? Він знущається, чи що? З його усміхненого обличчя я перевела погляд на себе. Руки брудні, перепецкані пилом, корчово тискають автомат, на подолі плаття висить павутиння… Неловко стала обтрясатися, провела рукою по лицю, і зрозуміла, що тільки перепецкала ще й лице…
– Чого то в тебе такий гарний настрій? – не найшла чого ліпшого сказати. – Бачиш привиди веселитися?
У його очах світилася теплота такого роду, якої я давненько вже не примічала у поглядах, спрямованих на мене, і я збентежилася.
Легким рухом він змахнув щось з моєї голови:
– У вас, пані, якась трісочка на маківці налипла.
Я відрухово простягнула руку до голови, здивувалася, відчувши під нею м’яку шапочку волосся… Відросли? А я й не помітила.
Раптом
