Бодай Будка - Наталя Василівна Бабіна

Цей аргумент був досить переконливим, але в Толіка були й інші запитання.

(Маня Золота Мова, почувши, що кіт говорить, тимчасово оніміла, що було нам всім на користь.)

– Ну нехай. А він? – він кивнув у бік Гальца. – Він як? Читати і він вже не вміє, він навіть не повторить за вами!

Погляди всіх, крім зайнятого котом хлопчика, зійшлися на безтурботному Гальці з його сиром в руці.

– Про що віте говорите?! Я ніц не розумію! – обурено спиталася Золота Мова, яка вже опам’яталася. Вона не любила, коли біля неї говорили про щось, чого вона не знала краще за всіх.

В цей час з веранди на ґанок вийшла Марія Сєргуц, за нею – ескортом Бриштгель, Саша, Діма. Марія ціпким, пильним поглядом охопила нас всіх – і її погляд переплівся з пильним поглядом її тезки Золотої Мови, – затрималася на хлопчикові, кивнула всім та сіла на лавку біля мене.

Чоловіки поручкалися.

– Що ми маємо? Доброго ранку, – звернувся Бриштгель до нас, трохи з підозрою дивлячись на Маню. (Я думала, то тим, що він її не знав, а виявилося, саме тому, що знав некепсько).

– Та ворожимо, який тепер айк’ю в Гальца, – пояснила я.

Рада на лавці врешті постановила:

1. Оскільки інших варіантів протидіяти антигомам наразі не проглядається, то взятися все ж за реалізацію пропонованого Аллою плану. Час Х назначити на післязавтра на вечір. Коли сонце наполовину зайде за обрій. Провести до цього часу підготовчу роботу, а саме:

2. Працездатна частина мешканців Будки – Толік, Сагайдак, Бриштгель, Діма, Саша – тепер мають розійтися навколишніми селами, провести там тлумачальну роботу, спонукнути людей для зміцнення звукового хвильового поля говорити по-своєму, і знайти помічників, які в часину Х мають розпилити в повітрі вміст ампул з діетилкарбонатом чогось там, і підготувати до того місцеві хори – заспівати всім разом для зміцнення традиційного звукового поля. І пошукати інших кандидатів на говоріння замови, хоча шансів знайти їх і небагато.

3. І тут я виголосила припущення, яке давно вже мала в голові: ті чотири жінки в чорному мають бути не так чистої крові, як чистої мови. І з цього виходячи, кандидатками на участь в обряді становилися Марія Сєргуц, я, Маня Золота мова – і тре було знайти ще когось. Ленка ні мовою, ні кров’ю, на жаль, не підходила.

– Як ми маємо говорити: ніц – чи нічого? Геть – чи зовсім? Ніколи – чи нигди? Яка оця справжня мова нашої землі? – ставила я запитання, на які, на жаль, не відала відповіді.

Маня Золота Мова (яка дивовижно хутко зрозуміла ситуацію) та Петро-пресвітер мають знайти в Страдчі четверту кандидатку, але як їм її шукати?

– Отже, це задачка на корінь з двох, – замислено прокоментував Сашко Бриштгель.

– Що? – не зрозуміла я.

– Корінь з двох, – пояснив хлопець. – Ірраціональне число.

– І що? – я все одно не розуміла.

– Як твоє прізвище? – замість відповіді спитав Сашко.

– Бобильова.

– Це по чоловікові. А родове?

– Корнелюк.

– А ваше? – звернувся він до Мані.

– Корнелюк по чоловікові, а так – Панасюк.

– Віте, пані Маріє, Сєргуц. А ваша мати яке прізвище мала?

– Мати? Скращук.

– Оксана Петрівна була також Корнелюк, у заміжжі – Панасюк… Шукайте жінку на -ук/-юк, – підбив підсумок він. – Краще Корнелючку чи Панасючку.

4. Решта мешканців залишається дома, щоб спробувати потренувати Гальца, повчити Василька та виготовити чорні балахони, також необхідні для обряду.

Напившись води – це було наше снідання – хлопці розійшлися: Толік виправився до Прилука до Степана-землеміра, з яким був добре знайомий, Сагайдак – в Дуричи до якогось свого колишнього колеги, Саша з Дімою – на дачі, де знайомих та колег не мали, але сподівалися знайти потрібних для наших цілей людей, Сашко Бриштгель на позиченому в Петра Гнідому поїхав аж до Берестя, де мів друзів, на яких розраховував, а також мівся зайти до дочок Лени, покликати їх до нас, а Петро та Мова, відповідно, пішки відбули в Страдче.

Почекай мене, Маріє

Я ж, залишившись на Будці, головне своє завдання бачила у тому, щоб якось підготувати Гальца. Але як?

– Ленка, – потребувала я від подруги. – Ти все ж доктор, хоча й не людський. Кажи. Що нам зробити, щоб Гальц не підвів.

– Ти від мене вимагаєш того, чого ніхто у всьому світі не знає. Альцгеймер не лічиться, – огризнулася Ленка і відійшла. Тим не менше, я бачила, що вона про щось напружено думає, не зводячи очей з нашого хворого.

Узагалі-то Ленка завжди, скільки я знаю її протягом усього життя, вельми спокійна та розсудлива, причиною ж цієї грубості я бачила, по-перше, стому та біль у травмованій нозі, а по-друге, присутність пані Марії. Не складалися відносини поміж старою членкинею УПА та моєю російськомовною подругою, і я відчувала їх взаємне роздратування…

Але діватися не було куди, приходилося якось уживатися.

Ленка надовго задумалася, не зводячи очей з діда, що страждав хворобою, названою іменем австрійського доктора. І я подивилася на цю групу – хлопчик, Гальц та пані Марія.

Василько помахав перед очима Кіціська своїм картузом – начебто це був не розумнющий та унікальний Кіцісько, який говорить, а просто полосатий кіт місцевої породи – ну так, хлопчик же не вмів читати по губах котів – і Кіцісько з дорогою душею підхопив гру, одразу ж перевернувся на спину, вчепився в картуз передніми лапами, а задніми став швидко відпихати. Хлопчик і Гальц засміялися, Марія з теплою усмішкою перевела погляд на мене, і я вкотре вразилася незвичайності її лиця.

Один мій друг колись сказав мені: «Ти не кривдуй, але в тебе таке обличчя, що при першому погляді хочеться відвести очі, по другому – тягне дивитися ще, обійти кругом тебе, щоб розглядіти, як у музеї експонат, а вже по третьому – весь час намагаєшся тобі помагати, щоб ти не робила». Я не кривдувала, чого тут кривдувати, я і сама знаю, що це так і є. А ось обличчя Марії, незважаючи на мої претензії називатися письменницею, я б описати не змогла. Я вже казала, що воно було прекрасним. При тому, що сухе, в зморшках, обрамлене старечою хусткою. Не вогонь в сосуді, не чиста вóда. Не добра бабуся, не мудра матінка. Щось інше.

На ній мала б зоріти яскрава вишиванка, і опинка, – запинається так, а потім так, – і корсетка кубова із зубцями, – і завжди гордо піднята голова. І синій кунтуш із золотими вусами ззаду зимою, і золотий очіпок з ріжками, і з корабликом. І твердий незаперечний авторитет.

На ній мав би красуватися синій англійський костюм, і лодочки, і сумірний капелюшок, і вона мала б приймати паради.

Сукеночка чорна, і нитка білих перлин, і клатч – сидіти на показах мод. Або, навпаки, біла, як свіжий сніг, атласна сукня, і чорні перлини…

І легка вдача, і почуття гумору.

Мало б бути, мало б щось з цього бути, вона для цього народилася.

                            Гáрна я, гарна я́,

                            Яка мати, така й я.

І нічого того не було.

Я не могла підібрати слів. Дивилася на Марію. А вона дивилася тепер на хлопчика, як я могла б дивитися на свою доньку.

Коли б вона залишилася жива, а не вмерла в три рочки.

* * *

…Бувають дні, коли каміння