Бодай Будка - Наталя Василівна Бабіна

– Хм, – хмикнув Сагайдак. – Але ж він не тільки глухий, але й німий! Він попросту не зможе говорити! І де нам взяти такого ж старого? Боюся, такого нема. Навіть у самих глухих скитах, навіть в останніх криївках, коли навіть допустити, що вони ще десь залишилися – немає у нас людей, які б ніколи не чули чужої мови.

– А коли людина чула чужу мову, але потім втратила про неї пам’ять? Коли навіть ті нейрони, що сприймали її, що передавали, вже давно загинули? Коли нічого в особі не зосталося від тієї чужини, навіть згадки, навіть згадки про згадку? Чи можна вважати, що то все одне, як би людина її і не чула нигди?

Я подивилася на Гальцгеймера. Він, не чуючи, мабуть, нас, дивився на вогонь.

– Він? – задумливо спитав Сагайдак. – А як що ні? Віте ж розказували, що вельми важливо точнесенько виконати умови.

– Так, він, – кивнула я. – Може, й не спрацює, цілком можливо, що не спрацює, але я не бачу інших варіантів. А віте бачите?

– Узагалі-то видається якоюсь трохи примітивною та ваша теорія. Світ змінився вельми хутко, і не тільки – і не стільки – в плані звуковому, а тим паче мовному. Змінювалися технології, лад життя… Урешті-решт, чому саме звуки, саме мова може мати таке вирішальне значення? Нелогічно, неясно… – задумливо подивився на Петра Сашка Бриштгель.

Той знизав плечима.

– Мені так здається. Так мені здумалося. З сукупності всього.

Черлений вогонь скакав на ломаччі, яке підкинув в огнисько Діма, перебендював гілочками, шипів смолою, кидав в ніч іскри.

Канву подальших діянь намітили таку: для початку Петро відправиться додому, в Страдче, завтра постарається знайти Василька і привезти його на Будку; крім того, завтра варто розійтися селами, комусь сходити й до Бреста – на предмет пошуків можливих кандидатів на посаду спікерів, а також помічників та союзників. Щось таке. Будемо вишивати по такій канві..

Серпень поточного року

Прийнявши таке рішення, стали розходитися.

Петро рухом бувалого кавалериста скочив на Гнідого, і тупання копит хутко затихло в ночі.

Діма та Саша залишилися порядкувати вогонь.

Сашко Бриштгель всадовив Марію Сєргуц у возик, туди ж посадили і Гальца. Толік взявся йому помагати везти старих.

Сагайдак допоміг встати Ленці, взяв під руку, я взяла її під другу, і кавалькада вирушила.

Поступово ми відстали. Бо Ленка міцно кульгала. Але це дало нам можливість поговорити наодинці.

– Ти, Лено, на стару не тримай кривди, – умовляла я подругу. – Так, вона зарізка, вона вибрала не тую форму, але каже-то вона справедливо. Пам’ятаєш, ти казала колись, що й за горою їй поклонишся. В чомусь вона має рацію. Я-то так і знала, що щось таке колись почую… Що я винна. Я і відчуваю себе винною. Правди немає куди подіти. Але тепер головне не це, а те, чи вдасться нам оправдатися перед часом та собою.

– Та я, щиро кажучи, і розумію, що вона в чомусь права. Частково. Хоча вся моя душа проти того, щоб ділити людей за національністю. Це неправильний шлях. То пережиток минулого. Хоча я можу її зрозуміти, – міцно, всею вагою налягаючи на наші руки та морщачись, відповідала Ленка. – Але нерви вимотані вже до краю. І кривдно. І страшно.

– Ні, стара вчителька мозки, безперечно, не протринькала. Автомати її нам придадуться точно, – долучився Сагайдак. – Не проти антигомів, звісно, але проти яких Німців – саме те. (Як накликав, – скажу я тепер.)

На ніч розмістилися ми досить комфортно, бо Будка велика і приміщень хопило для всіх. Толік допоміг мені рознести ковдри та радюги, подушок, правда, всім не вистачило, і їх замістили скручені пальта та інші сурдути. Нічого, терпимо, не було б більшої біди. Усталювали чергування: першим на варту пішли Сагайдак з Дімою, потім їх малися змінити два Саші. Незабаром усі розійшлися по своїх кімнатах, і все стихло.

Мені прийшлося ще перемінити штани Гальцу і переполоснути зняті; розвісивши їх уже під зорями – сохнути не будуть, але нехай до ранку хоч стікаються – і я вернулася до веранди. На ґанкові хтось сидів, придивившись в темерові, я познала Толіка. Коли я підійшла, він встав і зробив рух, як би хочучи взяти мене за руки.

– О, Толік, то ти? Чого не спиш? У мене руки мокрі, прала… Ходімо вже спати.

Він взяв мене за зап’ястя, вищій мокрих долоней.

– Так, ходімо, – навіть у нічній тьмі я розрізняла, як уважливо він дивиться на мене, а на устах – ховається усмішка.

До мене дійшла двозначність того, що я ляпнула, особливо беручи під увагу наш бекграунд – ми ж певний час були дуже близькими. І я відчула, що червонію; добре ще, що в темноті він не побачить.

Толік на секунду обняв мене (вік, вік, вік – застукотіло серце), після відпустив. Він пропустив мене перед собою в хату, взяв на засовку та на ключ двері веранди.

– Добраніч.

– Добраніч.

Я пройшла у свою кімнату, де, як завжди, нерухомо та беззвучно спав Гальц, закрила за собою двері. Ночував Толік у другій половині Будки, і на новій, по ремонтові, підлозі майже не чути було його кроків, що віддалялися, – але я чула їх.

Нарешті я лягла та заплющила очі. Як після походу за грибами перед сном перед заплющеними очами спливають пропущені справедливі, як після дня на картоплискові – картоплі в борозні, перед моїми очами одразу ж стали спливати картини сьогоднішнього дня. Концентричні круги на зрізі руки антигомихи, розсип патронів до ППШ на дні візочка, скорчені в приступі задухи обличчя Толіка та Ленки…

Щоб позбавитися жахливих видінь, я широко розплющила очі. Темнота, м’яка як оксамит, темнота, в якій ледь-ледь проявлялися вікна. Місяць, що за хвилину лив світло, мабуть, сховався за хмару.

Дім продувався нічними вітрами. Продуваний нічними вітрами, дім трохи знісся над землею – але невисоко, але не відірвавшись від фундаменту – і тепер тихо покачувався, тихо повертався навколо своєї осі та осі світу.

Браслети доторкань рук Толі теплилися.

Який то сьогодні день? Який місяць?

Стільки всього відбулося…

                            Мабуть, серпень?

                            Серпень поточного року

                            Точно

                            Розсердиться

                            Остаточно

                            Серце не з лівого боку

                            Серце – серпень.

Ух, давно мені не римувалося. Як зрозуміти те, що лізе в голову мою лису?

                            Як зрозуміти, що в голову лізе лису.

                            Чи вдасться мені взяти на спис

                            Того, хто ховається, хто в ліс

                            Нещастя приніс.

Вітер бухнув у шибу веранди, завив над черепицею даху, стрясонув крону берези над домом. Частина неба на заході, яку я могла бачити через вікно, яскраво та сумно синіла, а потім через сиву смугу переходила в матово-чорне.

                            Синє личить осені.

                            Осінь приходить непрошено.

                            Осені личить в синьому

                            Осінь завжди красива.

                            Осінь, остання пора.