Бодай Будка - Наталя Василівна Бабіна

– А того! Що не треба мені заврацяти глову! Щось я ще буду розпилювати, якісь пісні заводити! Щоб вони, – він хитнув головою у бік школи, звідкіль і тут чути було незрозумілі звуки, – мені тую глову розбили?!

– А що там? – поцікавилася я.

– А чого ти взагалі прийшла? Сталося щось? – спитав мене Толік.

– Та ні, нічого такого, – відповіла я йому. – Так що там за звуки?

– А також пісні співають, вчора притяглись, і все співають.

– Хто? – у мене промелькнула думка про союзників.

– Володимир Ілліч.

– Ленін?! – я б вже й цьому не здивувалася.

– Який Ленін? Німець! Володимир Ілліч Німець, головний отаман, з близькими приятелями. У них там штаб. Ходять селом, за порядком вони слідкують, а за це ми їм платимо податок, коб їх де з їхнім порядком!

– А нащо ж платите? – Толік.

– А спробуй не заплати. Не чикаються. А ще якісь збори, якісь дні села, вхід за плату – а попробуй не прийди. Навряти холерниї.

– Вони на Будку хочуть напасти, – раптом додала Віра. – Я чула.

– Чула – то мовчи, – ще більше розізлився землемір, – нам у ваші розбори влазити не з руки. Ми собі тихо живемо, нікого не чіпаємо – і нас не чіпайте. До побачення! – і він, розвернувшись, потяг за собою Віру. – Нам нема коли, на ті кляті збори до Німця треба йти.

– Стійте-но! – гукнула я. – А може, у вас є чорні нитки, я відгоджуся, як і чим скажете.

Віра обернулася і кивнула, що, мовляв, є, але Степан як відрізав:

– Нема нічого! І не ходіть тут Прилуком, а то нарветеся на біду. Віра вам правду сказала, не любить вас Німець, м’яко кажучи. Нема тут вам помічників, це я вам точно кажу. Ідіть собі, поки цілі, – і він рішуче покрокував вулицею, Віра, ще раз оглянувшись на нас, пішла за ним.

– Ходімо, – Толік потягнув мене за собою.

Хутким кроком ми пройшли трохи, але тільки-но зайшли за кущ безу67, що ріс при вулиці, Толік зупинився.

– Нитки – то для обряду?

Я кивнула головою. Визирнувши назад і упевнившись, що подружжя Степан – Віра вже немає в полі зору, мій друг потягнув мене назад.

– Без ниток не вернемося, по-любому.

На воротах дома Степана красувалася табличка «Осторожно, дом охраняет злая собака», але я знала, що й цей злий пес-охоронник вже, скоріше за все, пропав, як і решта собак. Толік кинув кругом хуткий погляд.

– Побудь на сторожі. Раптом що – крикнеш мені, – шарпонув ворота – закриті, за верх мурованого плоту схопився, підтягнувся, і зіскочив з того боку.

Так, цього разу я стаю спільником грабіжки. Що ж, в порівнянні з тим, що вже була спільником вбивства… Але що значить – «ледь що»? І чим нам мій безглуздий крик може допомогти? Від хвилювання заточилася голова. Хвилини тягнулися безкінечно, раптом з-за муру почувся дзвін розбитого скла, який подався мені страшенно гучним. Я в паніці огляділася, боючися, що на цей дзвін збіжиться вся вулиця. Але вона залишалася пустинною. Стояла тиша, навіть галас біля школи стих. Ще за кілька жахливо довгих хвилин знадвору почулися кроки, і ось Толік вже відчиняє ворота зсередини.

– Хватить же ж стільки? – він показав мені три чорні катушки.

– Бодай!

Я так зраділа, що він вернувся! Величезна напруга відпустила, розтопленим маслом розплилася. Але раптом я почула звук, який примусив знову мобілізуватися: тупання багатьох ніг у бігові. Десь недалеко, але поки ще не видно для нас, бігли люди. І вони направлялися в наш бік. Земля нам про це сигналізувала.

Толік також почув цей грюкіт ніг.

– Степан продав! Біжімо!

Він схопив мене за руку, і ми кинулися бігти.

Спочатку, в паніці, я навіть не розуміла, куди ми біжимо. Аби б звідсіль, аби б подалій. Але потім побачила, що вертаємося на Будку – короткою дорогою, чи, ліпше сказати, бездоріжжям. Через рідкий сосновий ліс, уздовж неглибокого меліораційного рову, а потім, – через нього, потім – скачучи на грудках переораного поля. Толік нісся до Будки, міцно тримаючи мене за руку, а я, до свого подиву, від нього не відставала. Говорити не було як, тут аби дихання хватило, і тому вперше Толік відкрив рота, коли ми увірвалися на подвір’я Будки, де наші мирно сиділи біля стола під яблунею.

Довгий короткий бій

– Швидко! – вигукнув Толік. – Автомати! На гору хати і в клуню. Віте вмієте стріляти? – звернувся від до Марії Сєргуц.

– Так, – лаконічно відповіла вона.

– Сюди йдуть бандити. Не антигоми, люди. Треба відігнати. Почнете стріляти, тільки-но почну стріляти я. Ти з нею до клуні, – кинув Ленці. – За мною, швидко, обидві, – командував він.

Кинувся до клуні, де ми склали привезену Марією зброю, Марія та Олена за ним, без слова. А я, що робити мені?

– Ходімо до хати, – звернулася я до Гальца. – Ну, хутчій, хутчій, – у моїм тоні прорвалося роздражнення, а він цього не любив.

– Сама йди.

– Будь ласка, ходімо, – я постаралася сховати нетерпіння, але він дуже тонко відчував фальш.

– Нікуди я не піду.

Ой, лишенько! Тягнути його чи що? Він же ще доволі міцний, я не справлюся. І тут мені несподівано допоміг хлопчик. Він просто встав з лавки, взяв за руку Гальца, і той без перечень пішов за ним в хату.

Звідкись, з витріщеними очима, з повстю дибаром, з витягнутим хвостом, пулею пригнався кіт:

– Ідуть ті люди.

Толік вибіг з клуні з двома ППШ за спиною, і чимось ще; а, це патрони, в руках у нього декілька магазинів.

– За мною, – кинув мені і побіг на веранду.

– Головою й хвостом відповідаєш за них! – крикнула я в свою чергу котові. – З хати щоб не висовувалися.

– Так, – мрикнув кіт.

Зачинивши двері на замок, я кинулася по драбині на гору. Толік вже мостився з автоматом біля відчиненого вікна в торці, яке виходило на південь.

– Толік, може, краще втекти, сховатися?

Протягнув зброю мені.

– Не вийде. Уже не встигнемо, та й вони нас у спокої не залишать. Налякаємо раз та назавжди, щоб невнадно було.

– Але… – знову почала я.

– Ось вони, – не дав мені закінчити Толя. – Давай сюди, хутчій. З автомата стріляла коли?

– З пневматичної гвинтівки в десятому класі рідної школи.

– Дивись. Так тримаєш. Ось запобіжник здимаю. Тиснеш сюди. Буде віддача, будь готова, – і від тицнув мені в руки автомат, який оказався дуже тяжким, я ледве не впустила. Сам вже завмер біля вікна. Я присіла обіч, сперла автомат на підвіконня та визирнула з вікна, яке, як я вже розповідала, знаходилося в торці і виходило якраз на дорогу до Будки. Зараз по цій дорозі, побачила я, хутким кроком наближався до нас великий загін. Чоловік зі сто. Може, більше. Багато в кого в руках палки. Нашестя гуннів. Мене колотило від страху.

Я присіла навпочіпки.

– Так не зможеш стріляти, стань на коліно. Автомат зіпри на підвіконня. Починай стріляти, тільки-но почну я. Цілься на голову чи на груди. Головне, сама себе не забий. Увага!

Цілься? Холера, а як? Де тут тая мушка, на яку треба брати? Я подивилася на Толю і постаралася скопіювати його позу.