Бодай Будка - Наталя Василівна Бабіна

                            Осінь – мертва сестра.

Завтра вдягну тую синю сукню, що мені колись подарувала Влянка. Чого їй, сукні, лежати. А то ходжу й правда як бомжиха.

На тому я заснула.

Корінь з 2. —ук-юк

Для своїх семи років він був вельми маленьким. Худенький, неміцний. В очах, у всьому блідному конопатому личкові – вираз винуватості, який на дитячому обличчі зазвичай покидає не його власна, але чужа провина. І вуха як маячки, відстовбурчені, червоненькі. Коли Петро-пресвітер підвів Василька до нас, хлопчик зняв з голови кепку. В мене аж серце перевернулося.

– Ось, це наш Василько, – Петро скудлатив його темне волосся та нахлобучив назад кепку, обняв за плечі.

Разом з Петром та хлопчиком на Будку прибула і Маня Лондон (Золота Мова). Я то зовсім не дуже зраділа, побачивши її щуплу, трохи похилену на бік поставу – і її легендарно довгий язик, і в’їдливий характер, і знаменита вдача влазити не в свої справи не робила цю жінку аж такою привабливою в моїх очах при нашій ситуації. Але не витурювати ж тітоньку. Вона, як і можна було чекати, одразу ж постаралася заголовувати.

Поки Василько, намагаючись не спішити, але все ж спішно, глитав хліб із сиром та медом (слава Марії Сєргуц, на чиєму возикові з хутора Трави прибуло до нас не тільки озброєння, але й провіант), поки Гальц, що примкнув до нього, ялозив твердий білий кавалочок сиру, Золота Мова розповідала про хлопчика. Власне, починав це робити Петро, але Мова кілька разів перебила пресвітера, а потім і цілком захопила ініціативу.

– Віриш, Алко, Василько – то син Наді Юстинової. Ну, пам’ятаєш, – звернулася вона до мене, – Надя, така трохи пришелепкувата? Ну, робила в Бресті, на тому ламповому?

Але я Наді не пам’ятала.

– Та мусиш пам’ятати, – наполягала Мова. – Вона в дівках цього хлопчика народила, її ще Юстина перед родами з хати виганяла, згадуєш тепер?

– Ні. Як то виганяла?

– Юстина, віриш, ніц не знала, що Надя дитину чекає. Надя завжди така повновата була, то мати й не зауважала. А як вже підступило дівці, як вже муки породові почалися, то тут Юстина й сіла. Як же так, така ганьба! І виштовхала її з хати. Потім обдумалася, побігла за донькою, а тієї вже ніде немає… А на ту пору, як знарошна, дощ, вітер, бура… А Наді ніде немає. Юстина бігала-бігала, гукала-гукала – так і не знайшла, додому вернулася. Усю ніч переживала, ранком вже хотіла до міліції кидатися, аж заходить до хати Надька, з синочком, сповитим, все як треба… Юстина з того всього ледь не зомліла. Вона за ніч уже чого тільки не надумала, вже й не чекала, що Надьку свою побачить. Думала, пропала вже дівка, чи в воду кинулася, чи що… Казала, ледь сама до бухти не побігла топитися, так переживала.

– Так а де ж Надя була? Де вона народила?

– У своєї подружки в Прилуці. Вони разом на тому ламповому працювали. Тая Надька, вона така, віриш, тиха була, покірна, боялася свою матера. О, Юстина то була – вогонь! Коли мати нагнала з хати, Надька якось зуміла добратися до отої своєї подружки, тая у неї й роди прийняла. Після, правда, чіплялися і до Надьки, і до тієї дівчини, що, мовляв, судити будемо, що не можна не в больниці народжувати… Але якось обійшлося. В Наді то того хлопчика аж два рази хотіли забрати: ото одразу після народження, за те, що без дохторів народила… Ой, як то вони тоді казали: дітя в соціально опасном положенні… Але минулося. А другий раз – коли стало ясно, що він не чує, інвалід, значить. Хотіли в інтернат забрати. Але Юстина з Надею не дали. Надя взагалі тим малим натішитися не могла. Пам’ятаю, з поїзда, з роботи аж бігом бігла додому, так кортіло хутчій сина побачити. А як у неділю до церкви з ним приходила, то аж світилася вся… А Юстина, тая думала, що то з-за її гріха малий калічка, що то з-за того, що вона дочку з хати вигнала… Словом, відмовилися, не захтіли малого оддавати, та й по всьому. Так він із ними й ріс.

– А чом віте про них в минулому часі говорите? Що, тепер хлопчик сирота? – спитала я.

– Сирота. Юстина то два роки, як вмерла. А Надька ото тепер пропала.

– А його батько? З ним що? – уточнив Толік.

– А того ніхто не відає. Ніхто ніколи не бачив. Надя так і не призналася. Може, матері то й сказала, але й тая губів не розліпляла на вулиці. Але стара Мамручиха казала, що то на тому ламповому інженер якийсь. Зробив дитинку – і бувай.

– А як же вони з хлопчиком спілкувалися? І як він з іншими спілкується, з дітьми іншими? Вивчили мову жестів? І де він жив тепер, після того, як мама, як віте кажете, пропала?

– Яку мову жестів? – не зрозуміла Маня. – А, так. На миги говорив. А жив у мене. Бо більше родичів у нього в Страдчі немає. От сьогодні Петро за ним приїхав, то і я з ними…

– Ні, ніякої спеціальної мови німих вони не вчили, – нарешті вставив і своє слово в розмову Петро. – По-моєму, ні Надя, ні тітка Юстина просто не здужали б самі її вивчити… Ні в однієї, ні в другої великої освіти не було, скільки я знаю… Така проста, щоб не сказати простецька, сім’я. А для того, щоб «говорити» з Васильком, не тільки в них, а й у всього, я б сказав, села виробилася якась своя, специфічна «мова»… Ніхто її аж так спеціально не розробляв, якось само воно зробилося… Так, жести, прості жести, миги, як ми кажемо… Але то не тая російська мова жестів, якої навчають в білоруських інтернатах для слобочуючих. Щось наше, страдецьке. Просте, навіть примитівне, але достатнє.

– А читати він вміє? – спитала я.

– Не знаю, – відповів Петро. – Але спитаю зара.

Він встав, підійшов до малого та торганув його за плече. Пантоміма, яку він зобразив, діставши з кишені маленький молитовник (це ж треба! Носить із собою! – у думках відзначила я), звелася до того, що хлопчик відмовно покачав головою.

– Ні, не вміє, – резюмував Петро.

– Читати не вміє – то півбіди, – завважив Толік. – Повторю, що казав вчора: він же говорити не вміє! Ту замову ж треба зговорити? А як він зговорить?

Петро знову кратанув хлопчика за плече. Той звів на нього очі. Петро показав собі на губи і гучно вимовив:

– Ти можеш повторити те, що я кажу? Скажи: дуже смачний мед.

Хлопчик кивнув, і проворушив губами ці слова. Навіть я розібрала.

Петро також кивнув.

– Тепер скажи: велике око дивиться глибоко.

Хлопчик знов, не відриваючи очей від пресвітера, старанно заворушив устами.

– Але ж то не слова. Ніц же не чути, – не відступав Толік.

Кіт м’яко та тяжко зіскочив з улюбленої гілки яблуні і, зробивши декілька кроків, так само м’яко вскочив до хлопчика на коліна. Хлопчик просіяв і з сумішшю остороги та любові протягнув ручку та погладив кота по спині. Той замуркотів і потерся об руку хлопчика шиєю та головою.

– Я почув, – сказав Кіцісько, повернувши голову до