Бодай Будка - Наталя Василівна Бабіна

звукового поля змінилися. А пісні? Народні пісні, що співалися масово та часто? Знову ж, в фізичному сенсі – це могутній резонанс, що зміцнював гармонію, зміцнював звукове поле. Тепер, звісно, пісень звучить не менше, але які вони? Пам’ятаю, ми колись говорили з покійним Ігорем Базаном, директором «Радіо-авто». Розумна людина, фахівець знову ж… Мені запам’яталося, як він казав: «Що таке феномен попси – це тема окремого дослідження. Хто винайшов оці ритми, і з якою метою, як попса діє на людей – це запитання до психологів, а може, й психіатрів, соціологів, не відаю, до кого ще… Але результат їх діяння на людину та на суспільство – немалий, непростий і неочевидний». Ігор говорив про діяння на людину, – Петро підняв палець. – А є ще ж діяння на світ. Тому цілком можна допустити, що корінна причина катастрофи, яку ми зараз бачимо – різка зміна мови, зміна звукового поля світу.

– І що ти тепер пропонуєш робити? – запитала Ленка.

Але Петро не встиг нічого відповісти, як почувся голос Марії Сєргуц.

– Що робити? – перепитала вона. – Я вам можу сказати, що.

Теорія прямої дії Марії Сєргуц

Всі погляди зосередилися на тій, кого привіз до нас Сашко на возикові. З обличчя її так і не пропав вираз погорди. Тим не менше, голос звучав тихо-спокійно та навіть лагідно; і тим більше пекучими подавалися слова.

– Перепрошую, вам буде неприємно це чути, але віте всі тут – зрадники та нездари. Так, так, – підтвердила, – запроданці, перевертні, відступники, до того ж безталанні та безсильні. Вони то молоді, вони жили на випаленому, вони вже ніц не знають, з них вже не спитаєш – вона показала рукою на Сашу та Діму, – але віте, віте! – її темні очі перебігали з мене на Ленку, Толіка, Сагайдака. – Віте ж ще все застали, все бачили, все чули. Чом не діяли, чом мовчали? Віте ж мали б бути провідниками. Віте мали бути елітою. Та де! Скорені, слабі, не здужаєте зловити пригоду, не спроможні на авантюри. Ви відмовилися від своїх батьків, дідів, предків, зрадили землю, зрадили саму свою суть…

– Але не будьте несправедливою… – почав був Петро.

– Помовчіте, пане, – жестом перепинила вона його. – Віте багато наговорили вже, бачу, що говорити вмієте. Але що, раніше ви не задумувалися про сенс свого життя? Тільки от тепер, коли біда прийшла? Скільки разів віте бездумно йшли на поводу москалів? А скільки разів бездумно повторювали мантри про «родную беларускую мову»? Яка вона вам «родная»? Ось, пише листа той ваш друг білоруською – а чом саме нею? А по-своєму чом не пише?

– Але ж для Юрка вона справді рідна! Він корінний мінчанин, – заступилася я за чоловіка сестри. – Мене то якраз здивувало, чом білоруською. Раніше він спілкувався тільки російською.

– Та й дарма все ж віте про них так, – все ж утрутився в розмову Петро, кивнувши на нас. – Якраз Аллу не обвинуватиш у тому, що рідної мови зреклася. Скільки вона…

– Та знаю, все знаю. І що, який результат? Мені він – Марія кивнула на Сашка Бриштгеля, – дорогою також про свого сайта розповідав, про газету та телепередачу. Збереження скарбу рідних говірок… Дозберігалися. Коти заговорили, а люди зате перетворилися в біосміття, харч для почвар. Як ви прожили життя бездумно та безвільно, так і зараз себе поводите, як якісь амеби, а не як люди та воїни.

– А віте прожили не бездумно? – я розсердилася. – Віте зараз інакш, чим ми, поводитеся?

– Звісно, не бездумно! Я знаю, що треба робити: не язиком молотити, а діяти. Сашко! – вона подала знак, і Сашка Бриштгель підійшов до возика і дістав звідтіль, з мішку… Я не дуже розбираюся у зброї, але цю пізнала: це був автомат ППШ.

Сагайдак живо підвівся на ноги.

– Можна подивитися? – спитав він у Марії.

– Хіба я вам бороню? Дивіться і освоюйте.

До них долучився Толік. Сашко і йому подав автомат. Сагайдак чимось там клацнув, щось пересмикнув.

– Ідеальний стан! А патрони?

– Маємо, – кивнула Марія. – Сашко, видай їм патрони.

– Звідкіль зброя? Ще з тих часів? Як вам вдалося її так зберегти? І від антигомів як сховали, вони ж зброю всю підчистили.

– Мій друг сховав свого часу, одразу по війні. А я знала, де Іван це залишив, і весь час клопоталася, щоб були в доброму стані, – гордо сказала стара жінка. – Знала, що знадобиться, і ось знадобилось.

– Извините, это вы собираетесь в антигомов стрелять? Бред. Устарело ваше оборудование, – різко сказала Ленка; я рідко бачила її в такому гнівові. – И почему вы позволяете себе так говорить о нас? Я ничего плохого никому не делала, наоборот. Мне многие благодарны – и люди, и звери. А что говорила по-русски – то на каком языке мне было говорить? Мои мама и папа так говорили, и бабушка. Они из-под Москвы – так что, они не люди? Да они лучше вас во много раз! Доктора, людей спасали, пока вы эти железяки с войны лелеяли! А моего дедушку такие, как вы, убили, когда он роды принимал! Бандеровцы его убили, и роженицу, местную, кстати, тоже, мне рассказывала мама! Это, по-вашему, правильно?

– Правильно! – відрізала стара жінка. – Неправильно, що мало вбивали.

– Вы оголтелая, выжившая из ума фанатичка! – різко кинула їй Ленка.

– Щоб вигнали москалів звідсіля – може, тепер не сиділи б тут на грані смерті людства. Надмірний гуманізм до ворогів приводить до підвищеної смертності серед друзів. Тому й зараз треба не нюні розпускати, не теорії вистроювати, а діяти. Просто, прямо діяти – воювати зі зброєю в руках.

– Да вы просто!… – тут голос Ленки увірвався.

Діма, який сидів біля мене, притишено промовив до Саші:

– О фрукт бабка! И как она такая сохранилась и откуда взялась?

Марія це також почула.

– Що, не зустрічали таких раніше? Ви де вчилися, в університеті? В Бресті? І я в Бресті. Точніше, в Бересті. На курсах вчителів української мови. Тільки я вчилася, коли нас вчили живі, тим і я жива, а вас вже вчили мертві – тим ви і мертві.

– Не, ну это слишком!

– Цитьте! – Сагайдак командно підвисив голос. – Перестаньте!

Не випускаючи з рук ППШ, від підійшов до Марії Сєргуц, нагнувся та поцілував їй руку. Потім підвівся, підійшов до Лени, сів біля неї і обняв її, пригорнув до себе.

– Покиньмо сперечатися, – твердо сказав. – Ми всі хочемо жити.

Моя теорія

– Хведька? – я почула свій голос і зрозуміла, що то сказала я.

Всі подивилися на мене, влучно з конем, який перестав скубати траву.

– Так, Хведька, – повторила я більш впевнено. – Все сходиться та закільцьовується. Пам’ятаєте, Петре, віте розказували, як Оксана колись оживила хлопчика, який втрапив під машину? Як його звали – Хведька?

– Ні, Вася. Василько.

Я кивнула.

– А, Василько, точно. Я просто подумала: тую замову, що мені радила прочитати Наталка в Києві, мають читати старий та малий чоловіки, які нигди не чули чужої мови… Я просто подумала: а де нам взяти таких чоловіків? Я просто подумала: якщо допустити, що Оксана мала якісь таємні знання, якось