Бодай Будка - Наталя Василівна Бабіна
– Новочасний? То який же?
– Ну, Бог то завжди один і той самий, – знову посміхнувся панотець; і я згадав: його звати досить дивно як для Білорусі – Касян Касенча. – Бог то єдиний та великий, але молитися Йому ми стали не так, як раній. Так що правильно сказати: новітнім часам – модерні молитви.
– Це як?
– А от побачите. Ми збираємося щовечора на спільну молитву. А ночувати я вас запрошую до себе, ходімо, – Касян хлюбкою підігнав ошатного гусака. – У мене вже є квартиранти, але й вам місця хватить.
Жив Касян Касенча, як то й належить попові, біля церкви у великому, як на мірку лісного села, домі.
Тихе село було насправді непустим, а навіть і переповненим новими мешканцями, і бурхливо та насичено жило. Як розповів Касенча, тепер у селі не залишилося не однієї пустої хати. Сюди добрідали біженці, і багато хто з їх залишився тут.
– Прильотних тут не було, їх бачили тільки в Бересті, в Кобрині, в Малориті. Ну й розповідали про них багато ті, хто з міст повтікав, – розказував Касян, прибираючи зі стола, за яким він частував мене гурками.
– Прильотних? – перепитав я.
– Ну так, отих, нових богів. У нас їх так називають.
– А хто вони?
Касян знизав плечима.
– А хто їх знає. Може, благочинний знає, бо дав благословення їх славити і замінити хрести на золоті тори…
– Тори? – знову не зрозумів я.
– Ну, форма їх літальних апаратів нагадує таку фігуру геометричну. Тор. Поверхня крутіння.
Я кивнув.
– Так от, я скажу, ми особливо кепського від прильотних нічого не бачили. Ну так, електрика пропала, мобільний зв’язок, все таке, але жити ж можна… Голоду нема. Ліків також нема – але й нас тут ліками і не лічилися особливо, доктора у нас ніколи не було. Докторів, до слова, у нас тепер в селі аж два. Пекарі пришли, головний інженер лампового заводу січкарню наладив, кузню одкрив, зайняли вони з сім’єю хату старої Хавелючки… Мніго хто поки що в школі живуть, роблять на поли у мене… У нас нигди на моїй пам’яті стільки дітей в селі не родилося, як допіру. Але ходьмо, пора до церкви.
Касян не вдяг рясу і до церкви, але розтягнутий светр змінив на джинсову сорочину…
Коли ми прийшли, народу в церкви вже було повно. Стояли, як колись: баби ліворуч, чоловіки праворуч; видно було, що вдягнені святково; звертало на себе увагу, що на одязі і жінок, і чоловіків багато було мереж ручної ретельної роботи. А ікони зі стін було поприймано, замість їх розвісили гулячечки сосни, пучки якоїсь гострої твердої трави, кавалки яскравих тканин… З ікон залишилася тільки одна, біля притвору: стара, часів побудови церкви, місцевої роботи. На ній було намальоване пекло. Це була одна з тих рідких ікон, на яких не було вияв Христа чи святих; скоріше, її можна назвати просто вражаючою картиною. Автор, який, скоріше за все, жив ось тут в Заблудині, у своєму шістнадцятому сторіччі помістив у пекло, треба думати, своїх сусідів. Бо хто ж служив йому моделями, як не вони? Ось задоволений чорт прив’язує до жінки в білій намітці втоплену новонароджену дитину – тепер їх втоплять разом; п’яницям заливають в горло киплячу смолу… Ось комусь відрізують язика… Ця сценка була обведена червоним пасом – видно було, що вже тепер.
Там, де в старі часи був олтар, тепер стояли музиканти; тільки-но Касян зайшов у церкву, бубнач тряхнув бубном, і по цьому знаку вони заграли. Касян, дотикаючись рук прихожан, що відразу потягнулися до нього, енергійно пройшов до музикантів, скинув сорочину і закачався в такт музиці. В цьому, до мого подиву, й полягала модерна молитва. Музики грали явно не симфонічні та не народні мелодії; щось популярне (попса це називається, чи як, я не вельми знаю); з усього я впізнав тільки «Готель Каліфорнія» та «Один зворотний квиток». Люди не те що підспівували, а підвивали. Без слів. Мелодії ставали все більше швидкими, в церкві ставало все гарячіше. Спочатку музиканти, а потім і все більше прихожан стали скидати одяг; виття стало голоснішим. Дискотека 80-х, тільки що на дискотеках не буває таких просвітлених, осяяних надією облич. Блищали сльози катарсису на очах, текли по щоках… Після швидких та бравурних мелодій музиканти були виснажені, але абсолютно щасливі. Я стриманий за натурою, і тут стримався від того, щоб щось питатися в Касяна або ще когось. Та й занятий був Касян: до нього раз за разом підходили люди, щоб діткнутися його руки, обійняти руками за шию… Усі посміхалися. І панувало мовчання; не було сказано ні слова. Але дома, за вечерею, Касян багато чого пояснив сам.
– То ти зрозумів, учений? Допетрив, яка наша нова церква? Це церква німування. Не слово, а безслів’я – це той дар, який ми вважаємо найкращим даром богів.
– То і дітей, що у вас так стали народжуватися, вчити говорити не будете?
– То треба обдумати, – прищурився Касян на мене. – Така думка мені ще в голову не приходила, але щось в тому є.
– А як взагалі ця думка – про те, що німота угодна Богу – до вас прийшла? Чому ви вирішили, що саме так треба тепер молитися?
– Бо я геніальний, – відповів Касенча без іронії. – Бо новий пророк. Це моє осяяння, неперевершена здогадка. Я спитав себе: що то таке, оті прильотні? Кара Божа? Війна? Зла сила? І зрозумів: а це навіть неважливо. Так чи так – вірогідно, причиною напасти стала наша людська поведінка, поведінка суспільства як такого. Поведінка суспільства! А що таке наше суспільство загалом, протягом, скажімо, останніх тисячоліть? Це суспільство слова. Слово поставлене на п’єдестал. Словом моляться – і слову моляться. Спочатку було слово. Словом можно убить, словом можно спасти, словом можно полки за собой повести… От, такі, як ви, скільки списів зломили через те, що люди тут перестають своєю мовою говорити? У Мінську націоналісти як шуміли: ах, родная мова гіне, ах, матчына мова памірае! Трагєдь! А я дотямив: взагалі треба позбутися слова! Воно – причина біди. І я розсудив правильно: бачиш, Бересть пустий, Мінськ – руїна, навіть Кобринь пустий і голий, у вас там – голод і смерть за смертю, а Заблудин – процвітає! Значить, наша молитва угодна Богові. Ну й прильотним. Усе скінчається. Знаєте, є таке поняття в математиці – скінченна величина. Так ось слово – скінченна величина також. Усе. Воно скінчилося.
– А звідкіль ви знаєте про Мінськ? Що в руїнах? Справді зруйнований, чи то такий образний вираз? – спитав тоді я Касенчу.
– А то я йому сказав, – почувся чоловічий голос. Усі здригнулися. Зашелестіли гулячки, і до вогню виступив чоловік, на поводі ведучи гнідого коня. – Я там був, в Заблудині, коли й віте, – звернувся він до Саші, – і бачив вас у церкви, тільки ми не змогли поговорити. Доброго здоров’їця всій компанії! Можна до вас? – він відпустив повід (кінь відразу став скубати
