Бодай Будка - Наталя Василівна Бабіна
А тримали вони, на перший погляд, велику рибу. Але ні, не рибу. Декілька рибин, очевидно, зловлених в Рові, валялося на траві поруч – побачила я краєчком ока, – а тримали вони молоду струнку жінку, зграбну, прекрасну. А чом я прийняла її сперше за рибу – бо вона була обмотана, сплутана рибацькою сіткою! Жінка – коли так можна було її назвати – являла собою взірець довершеності в тому, що тичилося жіночості: ідеальна постава з високими грудьми, руки рідкісні, конічні тонкі пальці… Пальці ворушилися, але якось мляво та повільно, як би сонно. Дивні за красою блакитні очі відкриті, але пусті, лице прегарне, але мертво-нерухоме… Вдягнена вона була у сріблястий комбінезон, чистий, випрасуваний без єдиної зморщечки. Щось таке було в тому комбінезоні, ось в тих пальцях, що наводило на думку: а чи то взагалі жінка, людина ворушиться під сіткою?
– Вона сиділа на березі, – хутко заговорила Ленка. – Ми верталися вже додому. Якась загальмована, млява, нисе хвора. На нас підвела автомата, але якось так повільно… Дмитро на неї скочив, шарпинув за автомата, а я сітку накинула… Вона одразу впала, начебто я не сітку накинула, а вдарила її міцно. Ворушилася все менше й менше…
Як у відповідь на ці слова, антигома повела головою і завмерла.
– Що з нею? – спитав Сагайдак.
– Не знаю, – відповіла Оксанка.
Сагайдак опустився на коліна і обережно доторкнувся ліктя антигоми, потім лиця; реакції не було. Толік підхопив автомат, що лежав у траві неподалік.
– Це не справжній автомат, муляж, – повідомив він. – Стріляти з нього неможливо.
Сагайдак обмацав жінку, як би перевіряючи, мертва вона чи жива. Піднята Сагайдаком її рука впала.
– І що тепер пропонуєте зробити, ловці антигомів? – Сагайдак обвів нас очима. – Вітаю вас з успішним полюванням, але що маємо робити з трофеєм?
– Вскрытие, – одразу ж відповіла Ленка – вскрытие, уж не знаю, как это украинскою.
– Розтин, – автоматично підказала я.
Сагайдак одразу подав Ленці свого гострого, великого ножа, який він носив в піхвах за поясом. Люто і безпощадно дивився він на створіння на траві.
– Тоді давай тут, на місці. Немає чого її кудись тягти.
– Чи треба? – вирвалося у мене. – Зараз ще інші сюди набіжать…
Не буду ховати, мені було страшно; з іншого боку, «страшно» – це вже стало моїм звичним станом.
– Треба ризикнути, – твердо сказав Сагайдак. – Зараз довідаємося, хто вони.
Ленка, не зволікаючи, підняла і міцним швидким рухом спрактикованого ветеринара опустила великого ножа.
Те, що ми думали – випрасувана одежа, виявилося не одежею. Це було щось на кшталт шкіри – оболонка. Та й все виявилося не тим, чим ми вважали. Хлопці згрудилися біля Ленки, я не могла примусити себе підійти ближчій, але все бачила. Ленка почала розріз з того, що можна було прийняти за грудну клітину. Кров не потекла. ЇЇ попросту не було. Не було скелета. Замість легких – щось, що більше за все нагадувало товчений графіт з простих олівців. Лена провела ніж уверх. Шия. Не пола, геть немає дихавки. Замість неї – щось однорідне, біле розіходиться під ножем, потім трохи синіє. Ніж, відомий міцною рукою прозектора, йде вищій. Під губами немає ротової порожнини. «Очі» – нагадують людські, але з’єднані між собою якоюсь трубкою так, що нагадують гантелі. Черепу нема й гадки. «Мозок» – знову трощений графіт, але гранатового кольору… Тепер, змахнувши своїм скальпелем, Ленка відсікла тонку жіночу руку. Прекрасні пальці як би корч зловив, відтята долонь поповзла була по траві, як засічена змія, але упала. Мене пересмикнуло від цієї патологоанатомії. Ленка підняла обрубок: на розрізі – концентричні різнокольорові круги. Вона нагнулася над животом об’єкта, але десь далеко, десь чи то під землею, чи то в космосі роздався нечутний, але відчувальний для нас стогін; я підвела голову: з-за лісу, темні зубці дерев якого огранили крайобраз на сході, показався золотий краєчок апарату антигомів… Жах, мусить, відбився на моєму обличчі, я щось промукала, тикаючи рукою туди, всі обернулися за рукою…
Як ми бігли! Нехай вже хлопці, вони то спритніші, але, сопучи від бігу, я дивувалася, як же мені тоє вдається! Я не відставала від них, більше того, я ж ще тягла за собою Гальца, а ще в певний момент, побачивши, що Ленка спотикнулася і прикульгуючи, стала відставати, другою рукою підхопила й її, потім мені на допомогу прийшли Сагайдак і Толік, підхопивши їх з другого боку. Як ми бігли! Що цікаво, ми бігли не на Будку, а в рівно протилежному напрямку. Тільки коли вже від берега Копаного Рова нас відділяло добрих кілометри три, тільки коли ноги стали заплітатися і Ленка першою рухнула, не витримавши, на пісок… Задихані, ми опускалися біля неї.
– Ну що, тупикова галузь еволюції? – віддихуючись, спитав Сагайдак.
Ми подивилися на нього, не розуміючи, що він має на увазі.
– Кажу, що то ми зараз бачили при розтині? Чи прояснив він щось вам, Олено? Що то було? Тупикова галузь еволюції? Як на мене, все одно геть нічого не зрозуміло.
– Ну, що не гомо сапієнс – це ясно, – сказала Лена, зморщившись від болю і погладивши травмовану ногу. – Я ніколи не бачила подібного.
– Може, робот? – висунув припущення Саша. – Правда, таких пристроїв я також ніколи не бачив, хоча трохи розбираюся – працював у фірмі з ремонту електронної техніки… Але ж наука розвивається… Розвивалася, – поправився він. – В тому, що ми бачили, не було звичних для роботів елементів, але, може, то якась зовсім нова технологія?
– Ніколи чи нигди? Зовсім чи геть? – вирвалося у мене, і тепер на мене всі подивилися з нерозумінням, але я вирішила свої смутні підозри покинути поки що при собі. – А Кіцісько де?
– Тут я, – муркнув кіт, виступаючи з-за дерева. – Дякую, що зганула.
Саша з котом злазили на дерево, огляділи околиці. Вже темніло, але наскільки можна було бачити навколо – ніде не виднілось нічого підозрілого, небо було чисте, антигомівський апарат ніде не майорів, і ми вирішили рухатися потихеньку на Будку. Сагайдак і Діма, не зважаючи на Ленкіни протести, взяли її на схрещені руки (вона міцно підвернула ногу і йти сама майже не могла), Сашко ніс зловлену рибу – от же хлопець, навіть в бойовій форсмажорній обстановці не кинув провіант! Я їх остаточно згадала, цих Сашу і Діму – хлопців, які допомагали Влянці в часи, коли вона брала участь у виборах, і з якими я тоді деякий час комунікувала; а не одразу пізнала, бо забагато всього відбулося за останні часи), ми з Толіком вели Гальця.
Мало дня, мало ночі. Збирайтеся біля огниська
На Будці, коли ми туди прийшли, все було без змін. Вже добресенько стемніло; ми один за одним попадали на лавку; потім Діма приніс в глечику води з колодязя – напилися по черзі; я сходила за чистою онучкою – перев’язати травмовану ногу Ленці; на веранді погляд мій впав на контейнер з їдлом, які мені дав президент. Боже, як давно це було! Час став летіти вдесятеро швидшій –
