Бодай Будка - Наталя Василівна Бабіна

– Ну то до побачення, – знизала плечами Наталка.

Урядовець справді зробив рух піднятися та вийти, але передумав і залишився на місці.

– Знову-таки, має бути якась підказка. Як ви попали сюди? Де це відбулося? – програміст.

– Я вже попросив охоронців уважливо передивитися записи на відеокамері, яка висить у нас над входом, – втрутився Роман. – На них ніде не зафіксовано, що пані Алла входить в будинок. Я ж її побачив вперше, коли вона зайшла до мене в кабінет та стала проситися взяти її на роботу в нашу газету. Значить, процес з’явлення вас тут – звернувся він до мене, – щоб за цим процесом не стояло – відбувся десь у будинку газети. Ще раз, що ви пам’ятаєте?

– А щоб я щось пам’ятала! Потягнулася за недопалком, і…

– Треба терміново провести обслідування будинку на предмет пошуку слідів присутності Алли, – офіцер поліції. – Ми можемо цим зайнятися.

– Так, негайно! – Наталка. – Скільки часу вам для цього потрібно?

– Півгодини, за умовою притягнення всіх наявних сил.

– Думаю, вам ніщо не перешкодить їх притягнути, а навіть навпаки, – зауважила Наталка.

Офіцер кивнув, встаючи та відставляючи стільця, і вийшов, на ходу набираючи номер на мобільному.

– Перерва на півгодини, – сповістила Наталка. – Інтенсивно думаємо, є можливість також зв’язатися з тими, хто, вважаєте, може бути корисним у цій ситуації. Прошу тільки про відповідальність при контактах, – і також взялася за мобільний.

Але я на хвилинку відірвала її і відвела у бік:

– А ти впевнена, що йому, поліціанту цьому, можна довіряти? А то вони у вас зазвичай такі… ну…

Вона блиснула на мене очами:

– А хиба у нас є вибір? Та й він же не дурак. Та і, здається, людина цілком порядна.

На тому й розійшлися з Наталкою, і я могла підійти до Тараса.

– Бачиш, як довелося зустрітися… – сказав він, випустивши мене з довгих міцних обіймів.

Я витерла сльози, яким в останній час багато не треба було, щоб виступити.

– То Тоня вмерла? Розкажи, як віте жили ці роки.

З розповіді Тараса я зрозуміла, як так вийшло, що він втрапив на це засідання в будинок під химерами.

…Переїхавши в отриману квартиру в Бресті – яку сім’я здобула завдяки своєму голові, одноногому, але вельми пробивному ветерану війни – Жоська залишилася робити на колії, і тому Будка також залишилася у їх використанні. Весною вони садили, як і раніше, там город, а літом, коли діти були на канікулах, жили там. І коли повстало питання про поступлення після школи в залізничний технікум – а Тарас вирішив піти по стопам матера – то хлопця навіть вдалося там прописати, бо сільська прописка давала абітурієнту привілеї. Коли після технікуму Тарас отримав розподілення до Запоріжжя, то в його паспорті вона була зафіксувана, як місце, звідкіль він прибув. Він осів у цьому місті, там женився, народився син… І коли ото недавно був ювілей запорізької залізниці, то на сайті виставили звістки про ветеранів праці, серед іншого – про Тараса, згадувалося і звідкіль він приїхав. Наталка, розумна голова, ще тоді, коли вернулася заклопотана після смерті Оксанки, шукаючи будь яких звісток, які могли б пролити світ на грізні передвісники, натикнулася на їх та взяла до уваги. А тепер, коли повстала негайна потреба, за Тарасом також послали гелікоптер…

– Я то тепер на фронті, – розповідав Тарас. – Разом з сином. Як його призвали, і я попросився… Не хотіли були брати через вік, але вговорив… То там хоча зрозуміло, що за ворог, де він, що буде робити… А тут… Ще такого не було… І Будка наша причетна, дивно так… Так нахлинули спогади, коли почув… Тоня, ти… Пам’ятаєш, як на річці купалися, як на Плесові брохали? Як зело61 свинюм збирали для нас, а тобі – шишки піч топити? Секретики віте з Тонею робили, а я намагався їх розшукати?

– Пам’ятаю, ясна річ…

– А Тоня залишилася в Бресті, – продовжив він. – Вона також не покинула колій: продавала пиріжки на вокзалі. Але рано померла: рак шлунка був у неї… Як так вийшло, що її пісенник втрапив у туалет? Мусить, не забрала його, коли від’їжджала з Будки, а ті, хто там після нас жив, ось так скористали… Не знаю, не знаю… Давно вже не був на її могилі, на могилі мами… Кордони нас поділили. А тепер чи приведеться колись?

Вернувся поліцейський, і всі, хто розбрелися, знову зібралися за столом.

Назад

– Вдалося встановити, – доповів поліцейський, – що сліди перебування пані Алли – відбитки пальців, а також остачі біологічних матеріалів – виявляються лише на одному поверсі, а саме там, де розташована газета «День та ніч», на відрізку від курильної кімнати до кабінету головного редактора. Це дозволяє припустити, що поява її відбулася десь на цьому відрізку.

– Недопалок! – дійшло до мене. – Курильна кімната!

– Так, – погодився поліцейський. – А ось і сам недопалок, – він продемонстрував його в прозорому мішечкові. – Знайшли саме в курильній.

– А то точно мій?

– Так, на ньому під парами йоду виявилися відбитки ваших пальців. Там є також і відбитки пальців іншої, невстановленої людини. А сама сигарета незвичайна – німецького виробництва часів другої світової війни. Ви курите такі раритетні сигарети?

– Ні, – здивовано покачала головою.

– Але то точно той недопалок, з яким ви прибули сюди. Намацується кореляція.

Намацана кореляція призвела до того, що ще через пів години, щільно обмотана рулоном чорної тканини – бо жінки повинні бути ж в чорному, а де ми те чорне візьмемо?, між шарами якої був надійно примотаний і пісенник – хоча я вже вивчила замову назубок – я вислухувала останні напутні накази моїх колег. Також на талії під чорною тканиною в мене був такий пояс-патронташ, заповнений сотнями невеличких скляних ампулок з діетилкарбонатом чогось там – мене запевнили, що розбивши одну ампулу, отримаємо ефект для всіх людей в окрузі радіусом кілометр, достатній для повного переключення та прояснення думок… Перед тим ми ще обмірковували, чи можна зі мною послати ще когось, і дійшли висновку, що ні. Тут неясно навіть, як мені самій це вдасться – та чи й вдасться взагалі – а коли ще когось до мене прив’язувати…

Мені було зрозуміло, що я маю спробувати вернутися, але я страшенно хвилювалася і за те, як мені це вдасться, а коли таки вдасться – то як мені втілити в життя цей – зовсім не факт, що взагалі то правильний – план?

– І все ж таки я не розумію, – казала я Наталці, – як мені тую замову провести. Де я візьму, в наших то обставинах, отих чоловіків, та ще й старого й малого, та й ще щоб говорили мовою землі, та щоб ще й не чули інших мов! Де, я тебе питаюся?

– А хоч народи та вигодуй, – Наталка, яка як раз обтягувала на мені чорну тканину знизу, – стрімко випростувалася. – Будеш вирішувати проблеми в міру їх появи. Тепер головне для тебе – втрапити назад.

Після паузи додала:

– Нечесно буде тебе не попередити. Цей обряд, виконаний за правилами, не є безпечним для тих, хто його творить.