Бодай Будка - Наталя Василівна Бабіна
– Ага, втекли, – напившись води з алюмінієвого кубка, Ленка гладила Кіціська і посміхалася. – Ризикнули, як дурні, а тепер от не відаємо, чи добре вчинили…
Виявилося, що поїдання рожевих грибів у катакомбах газосховища призвело до прикмітних наслідків, але Ленка та молодий Олександр хотіли б, щоб вони поки що були неприкмітні. Усі, хто їв гриби – а то коло Ленки, людей з двадцять, тих, хто хотів би опіру антигомам – всі вони збігли з каменоломні. Їм, нисе, вдалося це зробити непримітно, але що буде далій? Вони то всі домовилися між собою зустрітися за добу отут на Будці, щоб діяти разом далій. Чи, принаймні, спробувати вирішити, як діяти.
– Ти сказала – антигоми? То ті нападники? Може, мені нарешті скажуть, ким вони є? І чого хочуть? – перебила я.
– Цього ніхто не відає, – похитала головою Ленка. – Ні на який контакт вони не йдуть. Абсолютно. З’являються та зникають абсолютно раптом, а керують людьми за поміччю мислених наказів.
– А назва зколя?
– Якось так прижилася. Трудно навіть сказати, хто перший нею скористався.
– Здається, то від мене пішло, – сказав Бриштгель. – Читав колись Наварича оповідання, у нього там якихось роботів так звали чи іншу якусь нечисть. Ну, й зганув, коли прийшлося.
– Влучно. Не знаю, що то за істоти, але вони справді антиподи людей, – додала Лена.
– Ти тепер завжди по-нашому говориш? – спитала я її. – Чом?
– Бо я їй, знаєш, і за горою поклонюся.
– Що? За якою горою? – не зрозуміла я. – Кому їй?
– За високою. Під якою гай, – Ленка подивилася на мене. – Вираз такий є, відаєш: за горою поклонитися, тобто бути настільки вдячним, що виказувати подяку навіть тоді, коли людина тебе не бачить та не чує… А кому – Марії Сєргуц-Симонович.
– Що?! Марії Сєргуц?!
– Сєргуц-Симонович, – підтвердила Ленка. – З Дивинова. Ти з нею знайома?
– Ні. І навіть не знала, що така людина є, – я була немало вражена. – Але Марія Сєргуц – так звати героїню мого роману. Який я пишу, точніше, не пишу. Дівчина з УПА.
Тепер Ленка здивовано підняла брови.
…За кілька днів до катастрофи, ще перед новосіллям та загибеллю Оксанки, коли, як тепер зрозуміло, деякі таємничі появи вже віщували біду і якісь неясні передбачення вже тривожили Олену – якось її викликав в Дивинове тамошній староста до свого хворого вепрука. Поставивши діагноз понурому кабанові – нічого аж такого серйозного, Ленка припустила простуду, призначила антибіотики й одразу зробила першу ін’єкцію – і вже забиралася їхали назад, але староста попросив, раз вона вже приїхала, зайти ще до його сусідки, оглянути її кота.
– Ну вельми ж Марія його любить, – як би оправдуючись, сказав пан староста. – Сама вона живе, а кіт той – для неї і як дитина, і як собака, і як все…
Марія одразу вразила Ленку. Це була дуже стара – після пан староста сказав, що їй вже за рік чи два буде сто – і неймовірно красива жінка. «Мені приходилося бачити в своєму житті чисту, сіяючу жіночу вроду, вроду, яку, раз побачивши, вже нигди не забудеш – рідко, але доводилося, – розказувала Ленка. – Але ніколи я не бачила такої літньої жінки – вона виділила це словосполучення інтонаціонно – яка б була такою красивою. Від її обличчя, – казала Лена, – просто неможливо було відвести очей, і навіть не тому, що в ньому відбивалося пережите людиною, мудрість, гідність – ні. Воно було просто прекрасне. Я ніколи не бачила жіночого обличчя, а тим більше жінки такого віку, яке б так нагадувало молодий, повний сили пасинок. І я подумки спитала себе: пасинок на чому, на якому стеблі?» Правда, зустріла Марія їх – сусіда-старосту та невідому ветеринарку – насторожено, з напруженою увагою:
– А я ж нікого не кликала, ніякого ветеринара, – відрізала.
Велизний рудий звір на високих лапах, зла морда з китицями на вухах, вийшов з-за сріблистої кафельної грубки та несхвально подивися на непрошених гостей. «Тільки спробуйте покривдити мою хазяйку, – як би говорив він всією своєю поставою. – От тільки спробуйте заради інтересу».
– Ух, розумна, вірна звірюга, – Олена простягнула руку, щоб погладити кота, але він ухилився.
– Не лізь, бо лясне лапою або вкусить, – попередила господиня.
– Кричить щоночі диким голосом, – пояснив староста на питальний погляд Лени.
– Кричить, бо має довгу пам’ять, – знову рубанула Марія.
– Що то за пам’ять, коли репетує на все село так, що аж волосся дибки стає, – трохи роздратовано сказав пан староста. – Слухати страшно.
– Прощається…
– З чим?
– Зі світом.
– Но он выглядит совсем здоровым, – зауважила Ленка. – Зачем ему со светом прощаться? А что кричит, то все коты кричат, потому что…
– Він здоровий, так, – перебила Марія. – То світ нездоровий. Кіт-то залишиться. Світ пропаде, – і додала. – Було, багато чого було. Все десь поділося, ніц більше не всталося. Таке буває. Ось чому він кричить.
– Ти, Маріє, людина розумна, а де коли таке абищо кажеш, – сказав, покачавши головою, пан староста. – Твому котові щось одходить. Хай ветеринарка онде-го його подивиться, може, укола якого зробить…
– То нам усім одходить, а не йому, – махнула рукою Марія. – Їдьте собі з Богом, ніякого укола котові не треба, а світові віте укола не зробите.
На тому й пішли. Але слова незвичайної жінки не йшли в Ленки з голови, і коли вона черговий раз у своїх роз’їздах по околицях натикнулася на «місце паніки», коли в черговий раз побачила розрізаного кота – вона знову згадала цю розмову і вирішила вернутися в Дивинове. У своєму житті Ленка притримувалася такого принципу, що треба завжди казати правду, як є, не лукавити. І тому, коли господиня жовто-блакитного дому на крайові села вийшла з хати назустріч і гостя знову побачила на її тварі напружений, недовірчивий вираз, вона не стала видумувати якихось етикетно-придатних привидів для свого приїзду, а сказала, як є: що хоче порадитися, бо їй неспокійно на душі… Стара жінка пильно подивилася Лені в обличчя і відступила в сіни: «Заходь до хати».
У прохолодній хаті, біля холодної грубки, з-за якої знову безшумно та суворо вийшов рижий кіт, між двох жінок відбулася розмова, яка потрясла Ленку. «Коротко кажучи, – оповідала тепер вона нам, – тая Марія Сєргуц не більше не менше, а передбачила все, що ми тепер переживаємо». Не знаючи, що і думати, слухала її Ленка. Марія не толкувала Апокаліпсис і не робила пророцтв у стилі Ванги. Але вона чітко, за пунктами, казала: 1) невзабаві сюди прийде зла сила; 2) багато людей знищить; 3) багато примусить на себе працювати; 4) закриється тут на якийсь час, а потім, коли ніхто її не спинить, піде далій в світ, і тоді – все, рятунку нікому не буде. Вона не конкретизувала, що то за сила, бо не знала сама, але зате розповіла, звідкіль про це знає і що треба зробити, щоб скористатися тим маленєчким шансом на рятування, що встався у людства… Бо: 5) рятунок є. Причина біди: все іменоване стратило імена, все пам’ятане забулося. А щоб позбавитися напасти, треба…
Нигди в житті
