Бодай Будка - Наталя Василівна Бабіна

– Алко! Алко! – не відставала Олена, шарпаючи мене за рукав. Роздражнена, я вирвала рукав і обернулася сказати, щоб вона не заважала, врешті-решт!

Зустріч з просвітлюючим відром

І тут Олена з розмаху врізала мені відром по голові так, що я згубила свідомість.

Коли я знов розплющила очі, Олена постукувала мене по щоках, намагаючись отямити.

– Господи, – шептала вона. – Господи, хутчій…

Сльози стояли в її очах, стікали доріжками по припорошених пилом щоках. Я ж, на диво, після непритомності почувалася свіжою, як огірок на гряді росяним ранком. Якось відразу, в одну мить, я зрозуміла, що відбувається. Я легко сіла і схопила подругу за руки:

– Пішли звідсіль швидше, Лено.

Вона похитала головою:

– Не можу. Я ще не розумію, нащо антигомам, щоб ми тут розкопували печеру. Я ще не знаю, як з ними боротися. Поки що мені треба бути тут, з нашими. На тебе тільки надія. Не бався, йди хутчій.

– Усе ясно, Олено. А коли не дістану спиртного, що робити?

– Тоді приходь так. Обов’язково приходь ще раз. Але краще десь знайди. А коли щось – зв’язок через кота. Давай!

– Бувай, дорога, – я стиснула їй руки. Змучене її обличчя посвітліло на півсекунди, але знов тінь тяжкого клопоту наповз на нього, і Олена, махнувши мені, хутко пішла за поворот.

А я направилась до виходу. Прохід що раз то вужчав, і я стала рачкувати, а потім поповзла. Повзти було тяжко, приходилося напружувати всі м’язи, але в голові було незвично світло, думки летіли суголосними, злагодженими рядами.

Ось тоді, коли в повній темряві я доривала об піщаникові стіни вузенького пролазу своє і так вже подерте платтячко, з усіх сил намагаючись вибратися як хутчій, ось тоді я й вирішила остаточно, що втручаюся в гру.

Ні, холера вас візьми

– думала я, Лену я вам не віддам. Значить, антигоми, як їх назвала Олена, хто б вони не були, – примушують людей розкопувати щось в підземних порожнинах, де раніше олігархи тримали газ. Нащо це робиться, чому саме так – руками людей, а не, скажімо, якимись механізмами чи машинами, що або хто – хтось тихий, що мовчить в темноті – має бути розкопаний, – це все покинемо поки що за дужками. Є для того якась причина. Очевидно, що людей тримають у підкоренні, якось впливаючи на їхню свідомість. Очевидно, що Олені вдалося зрозуміти, як можна уникнути цього контролю, цього програмування, як можна перезагрузити свідомість: людину треба на якийсь час позбавити свідомості, або, скажімо, садонувши по голові відром, або, скажімо, дати випити чогось алкогольного. Очевидно, що вона стала на путь боротьби – ну, а раз так, то і я з нею. Ні, холера вас візьми, Лену я вам не оддам, а заодно, холера, буду рятувати великий світ. Страх страхом, а робити щось треба, бо інакше від мого особистого світу – який і так день від дня меншає, неначе шагренева шкіра в старому романі, взагалі останеться тільки страх. Острах. Зганулися та перерахувалися втрати, загибелі та смерті, що я вже пережила: батьки, донька, баба Мокрина, Оксана, сестра… Оленка одна й всталася з моєї старої гвардії. Ні, хоч там як – перед очима встало жовте, змучене, побите лице Олени – а її тут на муки та, можливо, на смерть я не покину.

Але ти бачиш, нигди не подумала б, що етиловий спирт може бути не тільки шкодливий, але й корисний для людства… От дивно.

На цій думці я змогла висунути руки назовні, схопилася руками за якесь травище, підтяглася і вибралася на світ, під сліпуче після темряви світило. Встала на ноги, отряхнула, скільки могла, плаття та руки-ноги. Коли розплющила засліплені очі, була обдарована новим почуттям: я згубила орієнтацію. Не пізнавала місцевості. Куди йти? Все як би трохи зсунулося з місця, як би трохи змінився мій кут зору. Куди ж то мені йти?

Губи. Я прибираю сум із дна очей

– Кіт, кіт! – покликала я; чи доречно звертатися до такого очоловіченого кота так, як звертаються до його більш тваринних одноплемінників – кіці-кіці-кіці, хоч би не покривдував; ай, тепер усе доречно. – Кіці-кіці-кіці! – кликала я знов; кіт не показувався; треба буде дати йому ім’я, коли доберуся додому і коли ще взагалі побачимося.

Але зараз я не додому. Як виконати просьбу Лени, де взяти той алкоголь, який зараз так треба людям, щоб заховати людяність (от же парадокс!)? Нема чого розраховувати на крами в місті – там його точно не буде, там нічого взагалі нема. Треба йти до фермерші. Коли десь взагалі можня його дістати – то у неї. Так-сяк зорінтувавшись, якшвидше побігла в Страдче.

Фермерша за ці місяці пережила неабиякі зміни. На її прикладі який-небудь історик, коли б було бажання, міг би простежити процес створення феодала та феодальної залежності. У той час, коли наш лад життя зруйнувався вщент, коли більшість людей жило в цій катастрофі на грані життя та смерті, вона розпаніла. Тепер на неї працювали практично всі в Страдчі – за їдло. Треба признати, що то добре, що вона така знайшлася в селі – інакше людям було б ще гірше, але спілкуватися з нею стало важко та неприємно – зверхньо вона поглядала на всіх, пропала ота її мила усмішка, з якою, бувало, вона зустрічала мене, коли я приходила до неї за домашніми делікатесами та давала за них гроші. Тепер це була хамувата баба, що ні в гріш нікого не ставила – бо ті гроші перестали мати для неї вагу. Тепер, щоб отримати від неї горсточку борошна або трохи молока, треба було викидати гній, тягати плуга або ходити за плугом, поливати, косити… І тобі казали, що тобі безмірно пошихувало, пощастило, що ти, така недоріка, з такими руками-круками ще отримуєш від доброї пані можливість їсти… Мені то це не треба було, але я, стявши зуби, ходила на цю панщину заради Гальца. Ну і заради Лени сходжу до неї, корона не впаде. Дорогою я налаштовувалася на такий тон, який би привів мене до успіху, примірювала усмішки та посмішки… Усе абсолютно дарма. Вона категорично і відразу відмовила: «Нема в мене ніякої самогонки, а коб і була б – не дала б. Чим ти можеш заплатити? Цацками золотими? Вони мені ні до чого. Відробиш? Велика з тебе користь…»

На тому й пішла я назад. Що тепер робить? Єдина можливість добути так потрібний спирт етиловий відпала. Спробувати нагнати самогонку самій? З чого? Та й як? Я пошкодувала, що ніколи раніше не цікавилася цим питанням. Інтернету тепер нема, подивитися, як це робиться, немає де. Хоча я і мало знала про процес самогоноваріння, але розуміла, що для нього треба цукор чи щось таке інше вуглеводне – а ні цукру, ні чогось такого вуглеводного ніде в окрузі не знайдеш… Я знала, в яких умовах живуть люди, і знала, що розраховувати нема на що.

Усе. Глухий кут. Що робить?

Я йшла дорогою, так шмидко, як могла (бо мучило