Бодай Будка - Наталя Василівна Бабіна
– Не тягне він на бичка, – зауважила я. – Вельми ж щуплий.
– Зате покірний, не буде чинити опір. Тихо йде собі за людьми, аж поки не заріжуть.
Так ми й не взнали, як звати дідуся. Альцгеймер, що зробиш. Мені чогось подумалося, що баба Мокрина вимовляла б це прізвище Гальцгеймер, Гальц. Так я і стала звати його надалі: Гальц, Гальцгеймер.
Куди було дівати Гальца? Де шукати його близьких? Покинула я його в себе. Раз підкинула мені його доля.
– Добавить вам він клопоту, – вже прощаючись, провістив Сагайдак.
Я тільки знизала плечима. Ясно, добавить. А що робити?
Сагайдак витяг з-за пояса пістолет, легенько підкинув на долоні і протягнув мені.
– Беріть, пригодиться.
Я відмовмо похитала головою.
– Вам і самому треба. А я навіть стріляти не вмію, пістолета нигди і в руках не тримала. Та, мусить, і не зможу в людину вистрілити… А нелюдині, мусить, він нічого не вдіє.
– Та й людині, щиро кажучи, нічого не вдіє. Тут холості патрони. Усі справжні патрони пропали ще того найпершого дня. А ось холості залишилися. Німці, скажімо, про це не знали, і звука пострілу стало цілком достатньо, щоб їх налякати. Та мніго хто не буде знати. Візьміть.
Але я все ж відмовилась.
Коли вже Сагайдак зібрався відходити, я схаменулась, що не знаю навіть, як Сагайдака звати. Спитала. Михайло, відповів він.
Не знаю, нащо спитала. Може, я вже його геть нигди не побачу.
Уже відійшовши, Михайло Сагайдак помахав нам з Гальцом з шоса, і залишилися ми одні жити день при дні в новій реальності.
Звісно, було мені з Гальцом непросто. Перш за все, його треба було кормити. Правда, їв він мало. Спочатку мені здавалося навіть, що йому, як і мені, взагалі не треба їдла. Але ні, виявилося, що треба. А де його було брати? Прийшлося знов кланятися Ірці – отій фермерші. Ні, вона баба не кепська, нема чого казати, та й я не просто так просила, за все розраховувалася – то старими кроснами, то ровером, а все ж… Якимось дивом у Ірки на далеких полях у лісі заховалася і картопля, й жито, й деякі овочі, у той час як на великих колгоспних полях усе засохло. (До слова, так було і в інших: у кого поле було далеко, десь в лісі, то там урожай був.) То вона й розгорнула гранд-торгівлю, і не завжди ввічливо себе при тому поводила. Але ладно. За теперішніх обставин примовка «клієнт завжди правий» не працювала.
Далій, раз треба було годувати старого, то приходилося йому варити страву. Не будеш же день при дні давати йому сирий буряк. А значить, повстало питання здобування вогню. Ой, лихо моє! А це ж та ще процедура! Жаринами я розжилася в теї ж Ірки, принесла їх додому у великому чугунці. Ті жарини треба було якось навчитися зберігати. Причому Ірка попередила мене, що піч у хаті топити не можня. Нібито в Страдчі були випадки, коли люди палили в пічці, а по тому такі люди пропадали.
– Як? Чому? – не зрозуміла я.
– А я знаю? Ніхто ж нічого не каже, ніхто нічого не пояснює. Тільки знаю, що в хатах Танькі Щупачисіної та Гната Петрукового всі попропадали після того, як в печі топили, – трохи роздратовано відповіла мені Манька та тицнула в руки великий чугун з жаринами. – На, неси хутчій, роздмухуй дорогою, як будуть попелом затягуватися. А огонь пали де в ліси, в гушчарі, в болоті, але не в хаті. Бувай!
Дорогою додому я, налякана жахливою перспективою зникнути – хтозна, що за цим ховалося – старалася зібрати до купи все, що на цю хвилину знала про страшних нападників. Ясно, що їхня сила та можливості великі – але не безмежні. А в чому межі? Що їм по силі, а що ні? Чи протистоїть їм ще якась сила, крім слабої сили людей? Відповіді не було. Залишалося, як сказав той Михайло Сагайдак, жити методом проб та помилок, робити що можеш, шукати, до якої межі можеш доходити – в кволій надії залишитися в живих…
Я влаштувала похідну кухню в густих корчах біля того місця, де загинула Оксанка і де Наталка знайшла колоди. Раз на кілька днів я, скрадаючись, розводила огнисько там, де дим від нього не піднімався одразу стовбом у небо, а розходився серед сплутаних хмелем осин, дрібних бар’яків та якогось невідомого мені хмизняку; я клопотала про те, щоб огню, за сутністю своєю ясного, було якнайменш знати з неба та з дороги, і варила затірку: засипала в чугунок над огниськом усе їдоме, що мені вдавалося роздобути – кавалочки брукви, репи, буряка, дрібну картоплю, щавух54, загущувала щіптою55 житньої муки – підкладала полінця, коб хоча б закипіло, а потім чекала, поки огонь догорить і бралася обсипати вугілля попелом та сухою земличкою, щоб зберегти до другого разу… А віте уявляєте, яке то ретельне, цехмістерське заняття – зуміти зберегти вугілля до другого разу?! Якої вправності воно вимагає? Поки вправлялася коло огню, Гальц тулявся поруч і в міру сил шкодив. Два рази він губився в ліси, я ледь знайшла. Перебендював, не хотів їсти з таким трудом зварену затірку. Усе робив вельми повільно. Деколи на нього нападала агресивність, тоді він узагалі нічого не хотів слухати, кричав на мене: «Я для вас завжди був дурним! Мене ніколи ніхто не любив!» – і ліз битися… До того ж уночі він часто мочив матраца, а вдень забував сходити куди треба і мочив ногавиці – а потім не хотів їх знімати, кричав на мене, коли я приступала, коб він передягся, по пів години одну шкарпетку вдягав… Господи, воно мені треба? – закипала я в такі минюти. Чужа людина, навіть не знайомий, не батько, не дід. На холеру я з їм ото валандаюся? Дим очі виїдає, від пахів затірки в животі крутить так, що подругу-Смерть до себе просиш. (Чиста правда; щось таке мені сталося, що від запаху гарячої страви мене скручували майже невиносні корчі в животі; ще й тому варити їдло для старого було мені непросто; ще й тому великою була моя кривда, коли він, бувало, замість їсти, виливав юшку.)
Правда, бували й інші минюти. Не пам’ятаючи абсолютно нічого ні про себе, ні про свою сім’ю, через п’ятнадцять секунд забуваючи все чуте та бачене, деколи Гальц дивував мене такою доброю пам’яттю, що і в здорових рідко зустрінеш! Міг по пів години сипати старими анекдотами, приказками, а то починав співати народні пісні – і ні в одній не збивався… У нього, на мій подив, виявився чистий, красивий голос.
Часом і я підсаджувалася до нього, і тоді на дворі Будки починався концерт дуету «А2» – Альцгеймер, значить, і Алла.
Деколи, виспівуючи разом з повеселілим старим найскладніший варіант «Ой, дівчино, чия ти…» або вторуючи
