Бодай Будка - Наталя Василівна Бабіна

мене й те, як там без мене Гальцгеймер), але в глибокій задумливості. І дуже здивувалася, коли, піднявши голову, виявила себе в якомусь незнайомому лісі, точніше, біля болота. Придивившись, зрозуміла: це Смутне, невеличке болото за Довгеньким. Як мене сюди занесло? Це ж вроді не по дорозі мені. Заблудилася? Як це може бути, я ж добре знаю дорогу. Тоді я не мала відповідей на це запитання. Пізніше деякі гадки в мене з’явилися, деякі допущення… Але не тепер. Тепер я подумала, що знову згубила почуття напрямку, як це було зі мною, коли вибралася з Печори. Так чи інакше, я зрозуміла, що якимось дивом я очутилася за лісом, на Смутному, де колись ми з бабою Мокринею різали серпами вишар, і у мене від хуткої ходи та взагалі від всіх сьогоднішніх перипетій на межі можливостей мого немолодого організму ноги трохи дрижать.

Я опустилася на купку біля невеличкого дзеркала води. Огляділася. Дивно, болото виглядає напрочуд живим як для наших часів: вода прозора, хоча й з брунатним відтінком в глибині, на сухим грудку біля купини все всипано брусницями (у нас їх звуть баранцями), далій – розсип журавлин. Ягоди були ще неспілі, але бочки їх так апетитно рум’янили, що несподівано для себе відчула: хочу. Смак виявився… Кисла свіжість літа. Будить силу. Я набрала повну жменю асорті та жадібно з’їла, намагаючись роздушити і відчути піднебінням м’якуш кожної ягідки. Прислухалася до себе, чи не скрутить раптом біль після протяглого голодування. Ні, навпаки, в животі лагідно і легко стало.

І тут я побачила їх. Гриби. Не скромні сивенькі пурхавки та пудпалюпахи, як того разу на дворі Будки, а якісь розкішні в своїй екзотичній незвичайності, ярко-рожеві, напівпрозорі, пругкі навіть на вигляд… При позирку на них розумієш, чому в наших місцях усі гриби, крім справедливих, називають губи… Справді губи – напіврозкриті, повні життя та прихованої ніжності – такі асоціації викликали ці незвичні макроміцети на Смутному болоті. Гриби були рясно обсипані росою, що мене знову-таки здивовало – яка роса серед дня, а дощу ж сьогодні не було.

Заінтригована нигди не баченими рожевими дивами, я зірвала одне. Те, що я прийняла за росу, виявилося невеличкими прозорими наростами. Моя потреба їсти, що так довго спала, розбуджена кислими ягодами – чи чимось іншим – раптом забажала ще. Гриб пахнув так само незвичайно, як і виглядав: не грибницею та пріллю, а горіхами, свіжим вітром, солодким перцем, може трохи – сміхом та водою. І я спочатку попробувала на язик, а потім відкусила кавалок. І ще, і ще.

Від смаку цього гриба замирало серце; м’язи рук розслаблялися; радість підступала до голови; в животі робилося тепло.

Тверезий не затанцює, коли він не божевільний.

Я зареготала і затанцювала кругом купини.

Гриби рясніли кругом купин. Ось воно – рішення! Ось що дасть можливість переключати свідомість на зло антигомам, на добро людям. У що їх зібрати, рятувальні губи? Я стягнула через голову своє старе платтячко, зав’язала вузлом горловину і, сміючись від радості, стала заповнювати цей мішок губами, вишукуючи їх серед трави та болотного моху. Останнім часом я не носила білизни, тому всталася гола, але це мене не збентежило: ейфорія замінила мені пляттячка, та й хто мене побачить по дорозі до Будки? Пустинно стало на землі. Вибрала всі гриби до однесенького.

Опинянка з ейфорії покривала мене й дорогою додому; тривожне почуття тільки ненадовго вернулося, коли я минула Довгеньке та дійшла до Нечистої Калатівки, де, за розказом страдецького пресвітера Петра Федоровича, він бачив дивну та страхітливу містерію з участю Оксанки, тіло моє знизало раптовими дрижаками. Я прискорила ходу.

На Будці, куди я приперла в рекордно короткий строк, усе було в рамках того, що тепер стало нормою.

– О, гола, – сказав, побачивши мене, Гальцгеймер.

Котиско не сказав ніц.

Вони з Гальцгеймером сиділи на лавочці під яблунею; другий гладив першого. Мусить, Гальцу все ж надокучив іван-покиван, і він вибрався надвір; добре, що тут його увагу перехопив кіт.

Я заскочила в хату, щоб напнути якогось лахмана. Погляд слизнув по люстрові – страхіття, гола голова, дрябла шкіра, – і хутенько вибігла знов на вулицю.

– Як ти думаєш, наші ще там? – спитала кота.

– Точно там.

– То ходьмо хутчій.

– Мняв?

– Я найшла те, що мене просили найти. Ходьмо.

Більше нічого коту говорити не спотрібилося. Іван-покиван знову вийшов на поклони, а ми з кіциськом вдруге за день пройшли шлях до газосховища, він шмигонув у нору, за якийсь час вискочив назад, а за ним показалася голова. Я чекала побачити Лену, але це була не вона. Це був – я з подивом познала – той Бриштгель, з яким я познайомилася в день після смерті Оксани.

– Що там віте принесли? Давайте хутчій.

– Ось. Тримайте. Гриби, діють не гірше нокауту. Не знаю, правда, скільки протримаються свіжими. Не знаю, чи сухими встануться такими ж. Не знаю, чи будуть там, де вони росли, ще, але завтра можу сходити знов.

Бриштгель висунувся наполовину й забрав у мене мішок.

– Так, завтра сходіте знов і коли будуть – приносьте. Зв’язок через кота. Скоріше йдіть зціля58. Бувайте, – і його вскудлачена голова зникла в норі.

Нас з котом вговорювати не треба було.

За п’ятнадцять хвилин ми були вже вдома.

Кіцісько

Гальцгеймер сказав, що хоче їсти. Я була готова до того, покликала його та кота до столу і виклала перед ними три рожевих губи, які залишила дома, перш чим віднести мішок у катакомби. Ні Гальцгеймер, ні кіт не відмовилися від почастунку, і в нас вийшов некепський вечір. Давно ми так не веселилися. Коли з’їли гриби, я дала Гальцгеймеру сухарика і цукор, а коту запропонувала самому про себе поклопотатися та тимчасово покинути нас з метою відлова миші. Але він відмовився. Він викотився на лавочці, лежав на боці, накривши себе хвостом. Тоді я пропонувала присутнім вибрати коту ім’я. Гальцгеймер гаряче погодився, як він завжди погоджувався зі всім, що йому казали. Кіт спитав, а що таке ім’я. Я сказала:

– Це тоє, як тебе називають інші. В ідеалі – це те, як би ти хотів зватися сам. В ідеалі ідеалу – це твоя сутність.

Кіт задумався.

– Ну, ось як тебе називали там, де ти жив раніше? Ти ж десь жив? Де?

– У старої сс-Степанихи – відповів кіт.

– То у тої, що жила на Крайньому хуторі? Пам’ятаю, у неї весь час жили якісь тварини? Але ж вона вже роки три як померла.

– Чотири. Я потім то там, то там жив. Але саме в неї я став розуміти мову, а потім і сам навчився говорити. А ім’я її, крім Степанихи, як її звали пастухи, було Пелагія. Коли щовечора молилася, завжди скінчала: «Свята Пелагіє, моли Бога за нас». Ще Пелажкою, чув, її називали.

– То ти вже так давно говориш? А чом про це ніхто не знав?

– Чом то ніхто? Степаниха знала. А що я, дурень, ще кому розповідати. Я б і далій нікому не признавався, коли б ні… – Кіт смикинув вухами.

– Ну, і як звала тебе Степаниха?

Кіт знову на хвилинку задумався.

– Кіцісько –