Бодай Будка - Наталя Василівна Бабіна

не хотів іти з місця, де прожив життя, і якийсь час тулявся опустілім хутором, згадуючи Пелагію, яка навчила його говорити, яка під кожну стріху заходила, перехрестившись, носила по дві спідниці та ще гальку, та два каптани і сорочку, прожила життя впроголодь, але не могла їсти молоко з крамниці, бо противливе, народила п’ятьох дітей, троє з яких вмерли, а двоє – все одне, що вмерли. Але коли хату, клуню та курника розтягнули, він вже не міг там вставатися і пішов зтиля. Дачі, Добратичі, Страдче. Під мостом над Копаним Ровом жив також. Навіть зміг добратися до котеджу на межі Бреста, звідкіль його колись котенятом вивезли, і навіть пожив там якийсь час – він став великою, красивою твариною і сподобався людям з котеджу своїм вмінням ловити кротів. Але більше ніде Кіцісько не відчував себе вдома і ніде надовго не затримувався.

А потім він став помічати щось таке, що, по роздумі, показалося йому кепським, хоча ніхто – ні люди, ні коти – помічати кепське не хочуть.

Плянти59 сухих бар’яків у ліси. Коли таке було раніше? Люди в домі на межі Бреста казали про короїдів, що розплодилися через теплі зими.

Коли Кіцісько блукав лісами, серед тих засохлих сосен, відчував щось чуже, тайне й огидне. Короїди, нехай, прийшли, а чом миші звідсіль повтікали? Кіт був упевнений, що добре розуміє мишей, але тут пояснити їх поведінку не міг. Думалося йому, не тільки та не стільки в короїдах тут справа.

Раз ніччю кіт, що дрімав під дашком якоїсь хати в Добратичах, прочнувся від того, що повсть йому стала дибом. Щось велике, страшне наснилося йому, налякало його, і він перемутом кинувся світ за очі й довго не міг вспокоїтися.

То раптом кота нудило.

То чув він, як дрібно-дрібно дрижить земля, підскакують фонтанчики піску, трясуться шапки осин, рябить вода в річці…

Якось на полюванні кіт захопився та дістався аж до Люципара – великого гозера60 серед лісу. Ніч стояла темна, беззвучна. Було чути нічого. Вода раптом подалася коту не водою, а чимось твердим чи, принаймні, таким, як холодець – непрозора, біла. Гозеро прикмітно обміліло, і голе піщане дно виглядало як рана. Вдалечині віднівся острів, намитий – кіт знав – з піску, який здобували з гозера. Зненацька кіт відчув щось дивне. Не звук, не світло, не дотик – але там, на пісчаному острові, чи, може, під ним – ніби хтось тихій мовчав у темерові… І кіт не сказав би, що то був хтось кепський, страшний, але то був хтось грізний. (Я насторожилася; Острах; подібні почуття були мені знайомі після навідування підземного газосховища; одне що, на відміну від кота, той «хтось», якого я відчула в підземних катакомбах, точно був лютий і небезпечний – могла в тому присягнути.)

А потім, – вів далій Кіцісько свою розповідь, – стали оті коти та котенята розрізані надвоє траплятися… Словом, відбувалося чи готувалося відбутися щось велике, тайне і жахливе. Деколи він обмірковував це з іншими котами, і вони також погоджувалися, що час гіршає. Казали, що живе десь далеко кіт, який знає про те більше…

…Тут я відволіклася від слухання, бо скрутило живіт; уперше за дуже довгий час мені треба було десь присісти за власною нуждою. Баранці, журахлини та ті гриби, які я з’їла сьогодні, були тому причиною. Кіт, з властивою котам спостережливістю, зауважив це й замовчав.

– Я зараз, Кіцісько, – сповістила я котові, відрухово схопилася за живіт та вбигі попростувала до туалету, зачепилася за котурхи підрослої трави, підсковзнулася та ледь не гриминула.

– Помалу, не впади, —

Помалу, не впади

– напутствував мене кіт з лавки.

Це було моє перше цільового характеру навідування червоної хатинки, що стояла в далекому куткові двора. Ні, я заглядала сюди мелькома, як оглядала садибу перед купівлею, але не більш за те. Коли я організовувала на Будці ремонтні роботи, то першою справою влаштувала водопостачання та каналізацію і потім користалася виключно нею. Після катастрофи все це господарство не працювало, бо не було струму, але воно мені і не треба було – бо не було апетиту.

І ось зараз спотребилося.

Хатинка була акуратна та чистенька. Чисто вишарувані нефарбовані дошки підлоги; жодного неприємного паху – пахне сухою землею, полином, колієм, а ще чомусь роздушеними чорницями; доволі світло, бо над дверми – вирізане в формі ромба віконечко; через те віконечко літала якась птаха, що звила собі гніздечко на поперечній планці у куткові; дірка в підлозі п’ятикутна, з обох боків її – артистично вирізані по формі ноги невеличкі підставочки. Навіть туалетний папір заховався на цвяшкові.

Вже виходячи, я звернула увагу на таку скринечку без вічка на стені, куди за часами радянськими господарі Будки клали, мабуть, порізані газети для певних нуждів. З цікавісті сунула туди руку – і витягла якийсь старий зошит без обкладинки. Це оказався рукописний пісенник – такі ще на моїй пам’яті за тих самих радянських часів робили дівчата-старшокласниці, вони були тоді дуже популярні і давали єдину тоді можливість мати під рукою тексти популярних пісень. Я погортала трохи зжовтіли сторінки. Шкільний дівочий почерк, на першій сторінці – «Синий лён», далій – «Хоть поверьте, хоть проверьте», «Лучше нету того цвету», «Лада», «Снег кружится», «Не повторяется такое никогда», «Ты мне не снишься», потім так само російським алфавітом «Чэрвона рута» (Ты прызнайся мени свиткиль в тэбэ ти чары…»), місцева «Зэлэная вышня з-пид кореню вышла…», «На Подоле белый камень, подолянка седить на ним…», «Товарищ время», ще якісь вірші без назви, прозаїчні записи… «Достать левой рукой из печки уголек. Начертить на полу черту, встать к ней спиной, перешагнуть ее левой ногой назад и вперед и сказать: Нет черты черту, нет ему креста. Так нет и мне хвори, и боли ни назавтра, ни на послезавтра, ни на неделю, ни на месяц и ни на весь год! Аминь». Цікаво… «Як на сухый бэрэзі лыст засыхае, видвалюеться, так бы у (ім’я) рана загойилася б, хвороба засохла б, видвалылася. Аминь». Кожна сторінка була ще додатково прикрашена вирізаними з листівок та, мабуть, журналів квітами, букетами, красунями періоду розвитого застою; через силікатний клей, що ним були приклеєні букети, коти, зайці та інша красота, сторінки трохи поморщилися. Я прихопила пісенник з собою – подивитися детальніше та показати котові – і вийшла на вулицю.

Мізансцена між тим за час мого відлюддя змінилася. З подивом та радістю я побачила на лавці Ленку та молодого Бриштгеля. Кіцісько вже приматкобожився в Ленки на колінах.

– Боже мій, як сюди дісталися? Збігли з катакомб? Як змогли?

Обличчя Ленки та Бриштгеля явно зізнали цілющу та оздоровчу дію рожевих грибів. За ці кілька годин вони нисе розправилися, стали свіжішими. Пропали чорні тіні під очима, зникла жовтизна скури, а навіть численні синці на лиці Ленки поменшали. Від колишнього мирного життя був мій перший відрух та перша думка: чим почастувати гостей – але відразу зрозуміла всю недоречність цього пориву. Тут аби б живому