Бодай Будка - Наталя Василівна Бабіна

Не думаючи, за інерцією та звичкою слухатися я м’явкнула! Це був такий невпевнений, переляканий, але абсолютно не котячий звук, і прозвучав він так недоречно, що я хихикнула. А потім засміявся той чоловік з обвітреним обличчям. Потім реготіли всі. Це, треба признати, був нервовий сміх, але він розрядив обстановку. Я витерла сльози, що виступили на очах, і попросила дати мені дзеркало. Пані Оксана протягнула мені свою прекрасну пудреницю. Ні, ніяких ознак молодості не було й близько: худе тускле сірувате обличчя, глибокі поперечні морщини на лобі, шкіра провисла під переляканими очима… Лиса, як коліно, башка. Які тут двадцять сім – тридцять. Стара баба.

– Ладно, поїхали далій… І що все це нам дає? – сказала я, вертаючи пудреницю її господині.

– Ну, хоча знання, що, щоб вас не чекало, фізично ви будете дуже сильні, – відповіла письменниця, ховаючи її в торбу.

Оксана завжди вміла формулювати все дуже докладно. Мені запам’яталося, як колись вона порівнювала письменників з пташками, яких запускають в шахту, щоб перевірити, чи є там метан: коли є – пташки вмирають, і падають, коли немає – літають…

– Але що саме мене чекає? Для чого мені ота фізична сила?

– Як програмісту, мені зрозуміло, – вступив у розмову ще один хлопець, – що в цій всій історії має бути логіка. І логіка проста. Простота – це завжди правильно. А з віднайденої логіки вибудується алгоритм дій.

– Але ми занадто мало знаємо, можна сказати, майже нічого не знаємо, щоб спробувати відбудувати якісь логічні ланцюжки, – фізик.

– Чом мало? Інформації достатньо, – Наталка. – І головне, що ми знаємо: це надприродне явище, щось зі світу Нави чи Прави, і треба скористатися тими знаннями, які ми маємо про той світ.

– Ви говорите щось ненаукове, – фізик.

– І безбожницьке, – священник.

– Але логічне, – підняв руку програміст. – Продовжуйте.

– Ось подивіться, дуже цікава річ, – Наталка взяла зі столу та показала присутнім якусь книжку. О Господи, то ж не книжка, це ж старий пісенник, винесений мною з туалету! Наталка продовжувала: – Чом цей зошит оказався в руках Алли? Чом саме з ним вона втрапила в Київ? Пане Тарасе, ви, може, впізнаєте цю річ?

Той будівник чи шофер, на якого вже звертала увагу раніше, дотягнувся до пісенника, осідлав ніс окулярами та став гортати.

– Так, впізнаю. Цей пісенник робила моя сестра Тоня, років з тридцять п’ять тому.

Сестра Тоня! А його звати Тарасом!

– Тарас з Будки! – вигукнула я. – Тарасе, то ти?!

Я скочила на ноги і помкнулася обняти старого друга, але Наталка жестом мене осадила.

– Знайшли спеціально. Але почекай з приватними питаннями, Алло. Після, – і вона звернулася до Тараса. – То, кажете, це пісенник вашої сестри?

У цей момент у кімнату увійшла дівчина, яка несла велику купу паперу – як виявилося, кольорові копії пісенника, які і роздала всім присутнім.

Тарас тим часом протягував:

– Так, її. Тоні тоді було з п’ятнадцять-шістнадцять. Тоді дівчатка таким захоплювалися. Книжок же, а пісенників зокрема, за «союзом» було не докупитися, та й грошей не було в батьків… То Тоня, як і її подружки, робила пісенник сама… Так, пам’ятаю, як вклеювала вирізані квіти… Що ще пам’ятаю? Та нічого особливого, – він знизав плечима. – А самої Тоні вже нема на світі, не спитаєшся… Ну, пам’ятаю, колись літом ми були в баби в селі, в Харсах, я вкрав того пісенника в Тоні та сховав, просто щоб подуріти, то вона мене била за те, а я не віддавав, аж поки баба мене не насварила… Баба тоді вже кепсько почувалася, і мені, пам’ятаю, аж соромно стало, що її розстроїв…

– Ви згадали дуже важливу околичність, – сказала йому Наталка і звернулася до присутніх. – Я вивчила цей документ і впевнена, що саме в цьому зошиті міститься відповідь на питання, що нам робити. Дивіться, має зошит, у який записує все, що їй подобається, що їй цікаво. Вона бере його з собою на канікули до бабусі. Чом не припустити, що бабуся, яка на той час уже кепсько почувалася, не передала онуці якесь важливе знання? Чом не допустити, що дівчинка записала це знання до свого улюбленого пісенника, куди записувала важливе для себе? Розгорніть свої копії на п’ятій з кінця сторінці, – як і інші, я лихоманково зашелепотіла папером. – Ось, те що нам треба!

На цій сторінці був тільки один запис:

«Вылыке око дывыться глубоко. Дывысь дыво, выдывляйся дыво, дывысь дыво. Посестро смерть вмырай, мени мое уддай. Сухою дорогою пуйду, буду остатня (остатний) в роду. Гоко сатаны закрыйся, мене бийся. В крывому лиси на довгий стриси на мокрому поли не встань ныколы. Як до мэнэ ты так до тэбэ земля. Сыла и слава, сыла и слава, сыла и слава».

Прочитавши, люди підіймали голови, і в очах їхніх можна було спостерігати весь спектр почуттів: від агресивного нерозуміння (намісник міністра закордонних справ) до ейфорії (Наталка). Вона й заговорила першою:

– Я знаю цей текст. Це стародавня й вельми могутня замова на перемогу над злою силою, на її знищення. Я вже зустрічалася з подібними, правда, не на Поліссі, а в експедиції на Алтаї. Мені, до слова, зрозуміло, чому оті антигоми, як їх назвали в Білорусі, посіпаки всесвітнього зла, які мають майже безмірні технічні можливості, заставляють саме людей саме руками розкопувати шлях для Остраха, шлях до геєни: тільки теплом рук людей можна зламати ті грати, які стримують зло. І ось що я скажу: лише застосування цієї замови, і то при прецизному виконанні вельми точних умов, може вирятувати захоплену землю, а з нею – і світ, бо на захопленому зло не спиниться. Замова ця існує на різних мовах, але її обов’язково треба промовити мовою землі, на якій стоїш, а говорити мають дві людини, які ніколи не чули інших мов. Причому це мають бути старий і малий. І краще зробити це там, де поховані стародавні колдуни. І я можу сказати точно, де то: там, де загинула Оксана, – звернулася вона до мене. – То те, що я знаю. Можливо, є ще якісь необхідні умови, але я їх, жаль, не відаю, а від точного виконання церемоніалу залежить успіх.

– Це мають бути старий і малий чоловіки, але при тому мають бути присутні чотири жінки чистої крови в чорному, – якось якби неохоче сказав священник.

– Що значить «чистої крови»? – генетик.

– Звідкіль ви знаєте? – Наталка.

– Не знаю я, що значить «чистої крови». А почув – на сповіді. Давно вже. От би ніколи не подумав, що буду порушувати тайну сповіді. Та й ще допомагати якомусь відьмарствові… То була стара старушка в селі на Полтавщині, і так, вона перед смертю говорила щось близьке до того, що ми тепер прочитали і почули. Точно я, звісно, не пам’ятаю.

– Поважаю! – Наталка справді з повагою дивилася на нього. – Ти зрозуміла, що маєш зробити? – повернулася вона до мене.

– Ні, – відверто призналася я. – А ще я не розумію, як втраплю назад у Білорусь, коли туди ніхто не може втрапити.

– Почекайте, –