Бодай Будка - Наталя Василівна Бабіна
Отже, що мала зробити пара розумних тварин у цій жахливій ситуації?
Вирішили так: на Будку вертатися стрьомно; але Ленці треба дати можливість відпочити, може, прийде в себе; Сашко постарається відвести Ленку в Добратичі, в нашу хату, а кіт все ж вернеться таємно на Будку, щоб поклопотати про Гальца, який там залишився, і подивиться, а раптом я все ж не погибла, раптом вернуся, – переночує, словом, кіт там, а ранком – прибіжить у Добратичі. Дасть Бог, як то кажуть, день, дасть і пожиток. Але до ранку ще треба дожити, і раціональній – і з цим погодилися і кіт, і хлопець – пережити ніч ось так.
На Будці кіт знайшов під яблунею Гальца – він сидів, де його покинули, поклав його спати в домі, а коли стало розвиднювати, як було домовлено, прибув в Добратичі – і знайшов там тільки виспану, але розгублену Ленку – а Сашка ніччю десь подівся. Ленка була цілком нормальна, цілком в собі, але ніц абсолютно не пам’ятала. Амнезія починалася з тієї миті, коли я раптом розчинилася в повітрі Будки – далій у свідомості Ленки зяяло провалля.
Я похолоділа.
– Але вона пам’ятала, в чому полягає вирятувальний рецепт? Що їй сказала Марія Сєргуц-Симонович?
– Ні, – м’явкнув кіт. – Відрізало пам’ять.
– Як же так? Вона ж зустрічалася з тією Марією раніше! За кілька тижнів, як я зрозуміла! Як вона могла забути?
– Я не знаю як! – кіт розсердився і матлянув хвостом. – Але забула, – він нервово і коротко муркнув. – Чи ж я не питався? Не пам’ятає, та й по всьому!
Ленка також нічого не пам’ятала про Сашка. Коли вона вранці прочнулася – його вже не було.
По роздумі кіт та моя подруга вирішили сходити на Смутне за губами, трохи надіючись, що й Сашка там знайдуть. Може, він сам пішов за губами? Ленка захопила мішок, і вони з котом попрямували на болото. Губи свіжі там знайшлися, а ось ні Сашка, ні слідів його перебування не було ніяких.
Що ж, Ленка заповнила грибами мішок. Потім вернулися на Будку – бо там же була призначена зустріч тих, кому попереднє вдалося втекти з підземних печер. Не всі, правда, але дехто з їх справді прийшли, і отримали свою порцію губів. Люди вирішили йти в газосховище, подивитися, чи привели туди знову робітників – і черговий раз передати своїм друзям рятівні гриби. Знову таки, Ленка трохи сподівалася, може, Сашко буде там. Його не було.
І взагалі краще б вона туди не ходила. Бо губи покладених на них надій не виправдали, а навпаки. Замість підтримки сил та збереження розсудку вони привели до нових смертей. У той же день відбулася трагедія, спровокована отим її походом: дехто з полонених, чи то під п’янким впливом грибів, чи то просто від бунтарства, домовилися між собою втекти в ліс, коли колону полонених «поведуть» назад до Берестя – насправді фізично їх ніхто не супроводжував, вони, зомбовані, як би самі йшли, куди треба було антигомам; можливо, саме ця ілюзія волі, надія на те, що для волі достатньо звільнити свій разум – і підманула нещасних. Справді, тільки-но колона підійшла до лісу, з десяток полонених кинулися з дороги в зелений гущар – але їх миттю порізало на кавалки. Причому з метою, мабуть, профілактики порізало на кавалки і багато людей з числа тих, хто й не спробував втікати. Сотні людей, не менше. І відразу впала з неба ота потворна кишка, і криваві уламки людей – руки, ноги, тулуби з виваленими вантробами, голови зі зляканими ще не осклянівшими очима – все втягнуло в неї… І тільки криваві плями на асфальті, тільки червоне листя трави на скосах залишилося… Усе це так подіяло на тих, хто залишився живим, що ніхто з них більше не хотів ніяких грибів і ніякої волі. Ніхто після цього більше не хотів говорити з Ленкою – в такт нечутної для Ленки, але виразної для них попси вони день при дні затято виломлювали зі стін печери кавалки породи та волокли їх до виходу…
Цей випадок подіяв і на тих, хто тепер тут керував: полонених більше не водили до Бреста, як раніше, де вони могли жити в своїх домах; тепер ночувати людей приводили на ферми, де раніше місцевий совгосп тримав корів. А людей в газосховищі робилося все більше і більше. Ленка бачила ще одну велику колону, яка рухалася до газосховища з боку Бреста; незабаром з іншого боку, з півдня, підтягнулася ще одна; полежавши трохи серед заросників прив’ялого пижма, Ленка побачила ще одну юрбу людей, що втягнулася в пащу печери…
Антигоми, було ясно, активізували свою роботу, в чому б вона не полягала.
Сашко, межи тим, ніяких вісточок про себе не давав. На оперативному чергуванню – розказував кіт – всталися тільки вони з Ленкою.
Два дні оперативне чергування їхнє полягало в тому, що вони, вернувшись на Будку, перебували там, час від часу підживлюючи себе грибами, деколи висовуючи ідеї – які за ще деякий час самі ж бракували. А що ще вони могли б зробити? Абсолютно ніц.
На третій день пережили тривогу: побачили, як з лісу до Будки направляється невеликий загін – група чоловіків. Хутенько заховалися за льохом, звідкіль в разі необхідності можна було ретируватися бур’янами. Не спотребилося: в одному з чоловіків Ленка впізнала Толіка.
– Ну який загин? – заговорив Толік. – Нас зібралося чотири мужика. Мішка з його хлопцями та я.
– Мішка? Де він? – я подумала, що Толік каже про ще одного нашого друга, Мішку-бригадира. – І про яких його хлопців ти говориш? У нього ж дочки.
– Ось він, – кивнув Толік на Сагайдака. (Я й забула, що й він Михайло).
– То мої колишні підначальні, що якимось дивом залишилися живими, – вступив і той до розмови. – Зустрілися на кордоні з Україною, біля Люципара, ми всі. Хто у відрядженні був, хто у відпустці у той день. А так то вся міліція знищена, це точно. Вирішили тримаємося разом, все ж одне одного знаємо… Але за кордон пробитися не вдалося. Спробували й так і сяк – як би що відштовхує… Без толку були наші спроби… Але разом все ж якось краще…
– Так а зараз вони де? – спитала я. – І де Ленка? – звернулася я до кота.
– Вони за рибою пішли, на Копаний Рів. Сітку витягти.
У цей час через колій перебіг хлопець, чиє обличчя подалося мені знайомим. Але воно, це обличчя, не налаштовувало думати, де я могла його бачити, бо було сповнене якогось зухвалого жаху! Якоїсь відчайної гордості.
– Хутчій! – задихаючись, крикнув хлопець. – Ми антигому злапали! Саша з Леною її тримають!
Підірвалися всі одночасно. Оскільки я ще тягла за руку Гальца, то ми з ним троху відстали, і, коли добігли до берега Копаного Рову, Толік, Михайло та хлопець-вісник (зганула я його: Дмитро його звати, громадський активіст, колись допомагав нам з Ленкою в деяких справах) вже згрудилися біля Ленки та ще одного молодого чоловіка, які щось велике тримали у високій траві, притискаючи до землі. Кіцісько в бойовій позі припав до землі біля них. У цьому молодому чоловікові я пізнала також свого знайомого – Сашу, колегу Дмитра.
На наше з Гальцгеймером тупотіння Ленка підвела голову, обличчя коротко просяяло
