Бодай Будка - Наталя Василівна Бабіна
– Чи не хочете перекусити, товариство? – спитала друзів.
І це було правильне запитання. Щось просте, – таке, як можливість перекусити – в страшному і непояснимому лабіринті нашого сьогоднішнього пробування було саме тим, що потребувалося для відновлення чи збереження хоча якої рівноваги. Постаті на лавці заворушилися.
– Можна було б, – погодився Саша. – Риба ж є. Нічого, що сира. Хоч щось.
– А нащо сирою давитися? – заперечила я. – У мене недалеко в лісі вогонь прихований; може, не згас; можна спекти або юшку зварити. І ось же, подарунок від братів по розуму з Києва. Не знаю, правда, що там, але ж точно щось ліпше за сиру рибу…
Жаринки у схованці в лісній гущавині, звісно, згасли. Але хазяйливий Саша мів трут та кресиво; то ми роздмухали вогонь та відправили Діму за рештою компанії. Поки вони – Ленка кульгала, спираючись на кий і тримаючи під руку Сагайдака, ззаду Толік, як міг, спонукав іти хутчій вічно повільного Гальца – дотягнулися до нас, вода в казані вже майже закипіла, а риба була почищена та вимита.
В каламарі ночі вогонь здавався теплим чорнилом, яким писалися на наших обличчях ієрогліфи майбутнього, нам невідомого та незрозумілого. Риба в казані побіліла. Діма зганяв за ложками, про які ми спочатку забули.
Відкрили контейнер від президента; там були кров’янка, сальтисон та печена картопля, білий хліб. Все це Толік жваво покроїв на кавалки. Всі – до мойго подиву, і я також – настільки проголодалися, що якийсь час, поки не був заспокоєний голод, ніхто нічого не говорив. Чи то президента кормлять особливими продуктами, чи просто далося в знаки довге голодування – але такої ароматної, життєдайної їжі я не їла нигди (чи ніколи?) в житті. Хоча ні, брешу. В дитинстві, в далекому дитинстві, коли перш чим з’їсти кавалок мняса62, треба було довго годувати свиню та потім її забити, – ось тоді в їдла був такий смак. Навіть Гальц їв з таким апетитом, якого я в нього ніколи (чи нигди?) не бачила. Навіть обличчя в нього змінилося, зник отой відтінок порожнечі та безпорадності, який останнім часом незмінною печаттю знакував його хворобу. Я наситилася вельми хутко і решту свого пайка віддала йому.
Ленка затребувала, щоб я перш за все ще раз переказала все, що відбулося в Києві. Я слухняво переказала.
– Варіантів у нас, як бачите, небагато, – сказала наприкінці. – Шансів на успіх – ще менш. Ясно, що нам треба використати навіть ці примарні шанси, але як? Нехай справді в цьому екзотичному способі є сила. Але як зробити так, щоб вона сконцентрувалася та вдарила? Та забила оте невадно що63? Як?
Тут в корчах з боку шосу почувся шелест, і чоловіки, крім Гальца, миттю схопилися на ноги та за ножі.
– Мало вам дня, що ніччю в ліси сидите? – і з темерови ночі слідом за веселим своїм голосом з-за корча вийшов до огниська Сашка Бриштгель, тягнучі за собою невеличкий возик на двох колесах. – Вас видно з шосу, то ніц? Доброго здоровця всім!
Він спер возик на повалений стовбур бар’яка, і з візка підвелася літня жінка, сіла, поправила хустку, міцній підв’язала під підборіддям.
Так ми отримали підказку.
Де шукати спасу?
– А то де ж ти був?! – вигукнула Ленка.
– Як де? В Дивинові, – здивовано відповів Сашка.
– В Дивинові? Але чом ти нічого нікому не сказав?
– Як то не сказав? Ти що, не пам’ятаєш? Я ж тобі говорив о тоді в Добратичах, ранком. Ти ще мені щасливої дороги побажала.
– Я? Коли? – Ленкине здивування було непритворним; очевидно, пам’ять її міцно постраждала в цієї колотнечі.
– Як то коли? Та в Добратичах же, в вашій хаті, отоді врано, три дні назад! Ти ж сама погодилася, що мені треба сходити в Дивинове… Ось, привіз звідтіль пані Марію, – він допоміг жінці вибратися з візка.
Марію – зрозуміла я з завмиранням серцю – Сєргуц.
Я дивилася на неї, реальну людину та вигадану мною постать, героїню ненаписаного роману, з пристрасною, аж до легкого дзвону в голові, цікавістю. То ж вона писала мною, прийшла думка. Писала отою красою більше чим дев’яносторічного обличчя. На обличчі все буває написано, ніц не сховаєш. Після довгої тряської дороги рухи її були трохи незграбними. Стрімка. Надто мудра. Геть не бабуся. Не добренька, навіть не добра. Але й не на боці зла, однозначно. Однак не зовсім зрозуміло, чи справді вона щось знає.
Чіпко, предметно оббігли нас всіх її очі; чи подалося, що на мені затрималися? Вогонь в огнищі спалахнув, сипанув іскрами, кинув полиски на лиця і стовбури навколо, і вона повіталася:
– Слава Україні!
Толік підвівся і підійшов, щоб допомогти Сашкові вивести жінку з возика на землю. (Які у нього довгі, трохи як циркульні ноги. Не зауважала якось раніше. І як він пругко ходить.)
– Героям слава!
Добре, що в нас ще вставалося, що дати прибулим поїсти – і він, і вона прикмітно зраділи, коли Діма простягнув їм ложки та підсунув казанок.
(У нас тут як в Біблії – подумалося мені – п’ятьма рибами стільки людей наїлося.)
Сашко повів свою розповідь. Він розповідав її в той день коротко, але я зараз додала і інші деталі, про які довідалася вже пізніше, як і історію Касяна Касенчі – про нього біля огниська він лише зганув. А про самого Сашу я на той момент практично нічого не знала – ось крім того, що в той тяжкий день він приїхав до мене по рекомендації знайомого в якійсь справі; а що то за він, що за людина, чим займається – на той момент я ніц не знала, все це вияснилося в тому оповіданні при огниськові.
…Він зміг відімкнути того замка, що я навісила на хату в Добратичах. Влаштувавши спати Ленку, якийсь час ще сидів над нею, опасаючись за її стан – бо вона час від часу зривалася в сльози та крик, і він мусив її вспокоювати, а коли вона заснула, сам провалився в сон. Прочнувся за кілька годин, абсолютно свіжим та виспаним. За вікном потихеньку світало; виглянувши, Сашка побачив, що сьогодні, міркуючи по всьому, сонце збиралося зійти трохи правій Берестя. Десь над агромістечком Мухавець – прикинув Сашко. – Ні, скоріше, десь там, де Дивинове та Повіть…
Дивинове… Сашка вернувся подумки до оповіді Ленки про Марію Сєргуц. Сашка, давній збирач записів про повсякденну історію нашого краю, знав, про кого йдеться. (Сидячи тоді біля огнища, у присутності самої Марії він про те не згадував, звісно, але потім розповідав нам, що знав про неї, чув, що вона була подругою та коханкою керівника районного проводу УПА Івана Дубняка, що пережила не тільки
