Бодай Будка - Наталя Василівна Бабіна

Захоплені розповіддю Саші Бриштгеля, ми не чули, як він підійшов.

То був Петро Федорович, страдецький пресвітер.

– Так, мені Касенча так і сказав, що розповідав чоловік, який був у Мінську, – кивнув Саша.

– Ну, і далій що було? – перепитала я. – Давай далій розказуй.

– Так а що розказувати? Переночувавши, я пішов в Дивинове, знайшов там Марію Григорівну… Але як так вийшло, що віте приїхали сюди пізніше, чим я пішком прийшов? – звернувся він до Петра.

– Я затримався в Заблудині, щоб кінь відпочив, – пояснив Петро і додав після паузи: – Це не образний вираз, на жаль, про Мінськ. Там справді зруйновано багато будівель. У Бересті то такого нема, тут просто місто опустіло, а в Мінську всі адміністративні будинки, але багато й житлових порушено. Ніхто точно не міг мені сказати, як саме вони зруйнувалися. Подібно, що просто склалися, як карточні домики, водночас. Начебто, ніхто їх не підривав, не бомбив. Як би самі собою в один момент раз – і повалилися.

Ленка підсунулася, даючи йому місце.

– Сідай отут, кіля мене. А чому ти вирішив до Мінська поїхати? – спитала вона.

– А що з Оксанкою стало? – задала я запитання, яке мене весь час підсвідомо мучило. – Поховали віте її, як збиралися?

Він відмовно похитав головою.

– Ні. І не знаю навіть, що з її тілом. Вона ж загинула за добу до катастрофи, і її тіло тримали в моргу, так? Я знаю, що її доньки ходили в Брест, щоб знайти його, але що там і як у них було – не відаю, бо звідтіль вони вже в Страдче не вернулися… А до Мінська з’їздив спеціально, подивитися що і як, начальство найти. Так, так, начальство, – підтвердив він, зауваживши, мабуть, наше здивовання. – У нас у церкві ієрархія і субординація, як в армії. З духовними лідерами хотів зустрітися. Інструкції отримати.

– Ну, ну, і що там?

Мінськ і наша держава

– Я орендував у Ірки-фермерши коня за швейну машинку. Подорож в 800 кілометрів в обидва боки зайняла мені три тижні. Кінь не підвів, і моєї фізичної міцності вистачило, хоча їхати конем було дуже незвично, а після першої доби – і тяжко, і боляче для тіла. Але душа моя була вкрай повна намаганнями накопити, усвідомити та інтерпретувати враження від подорожі, і це допомогло витривати. Їхав дорогою М1 – пустою з більшого, але деколи зустрічав когось кіньми та возами. Лячно було, щиро скажу, – але отих прильотних, як на їх кажуть в Заблудині, ні разу не бачив. І від лихих людей Бог милував. За декілька днів дістався Мінську.

Мінськ наполовину, а то й більше, обезлюдив. Казали, що в той перший день, коли все почалося, вельми мніго людей було умертвлено. Казали, з Комаровки ніхто не вийшов, ніхто не вирятувався в Мінськ-Арені, де в той день проходив хокей, казали, що рухнули цілі квартали в Уруччі та Серебрянці, поховавши під собою десятки тисяч. Хлюпання та підвивання тих жахливих кишок, що втягували мертві тіла, казали, стояло над містом до самого вечора…

У Мінську я побачився-таки з начальством – наша головна церква на окраїні міста залишилася цілою, і в кабінетах адміністративної частини я знайшов тих, кого шукав, але розмова з ними мене розчарувала. Інструкцій практичних, крім поради чекати другого пришестя і наказу пам’ятати, що Антихрист буде жидом, – не отримав. Втомлений та трохи розгублений такими результатами, я вирішив трохи віддихатися та дати відпочити гнідому перед зворотним шляхом.

У церкві я зустрів свого давнього товариша по університету, і той прийняв мене в себе. Три дні я міг стежити за життям нашої столиці. Колишньої столиці.

Колишньої – бо держави, стольним містом якої був Мінськ, більше не було. Не було й самого міста. Ще дорогою я бачив, що єдиний організм, який називався державою, розпався на маленькі окремі громадки, які жили своїм маленьким життям; поки що вони не кристалізували нових форм організації суспільства, але жили. І колишній Мінськ також тепер уявляв з себе такий набір маленьких оазисів маленького життя. Мізерії його прояв були в чомусь аж милими, подалося мені.

Друг мій мешкав у Медвежині – районі, де за мирним часом жили в невеличких котеджах та ошатних, з добрим смаком розмальованих на торцях багатоповерхівок досить, хоча й не через міру, багаті менеджери, докторі, програмісти, інженери та опрочі бізнесвумен. У той день, коли валилися та падали будівлі по всьому Мінську, ні котеджі, ні багатоповерхівки в Медвежині не постраждали, крім однієї, у якій жила сім’я відомого поета. На жаль, і сам поет, і вся його родина, і багато хто інший з цього дому загинули. Загалом, з тими руїнами було дивновато. Ну, розбурилися адміністраційні будівлі. Це якось можна пояснити, коли допустити, що хтось веде війну. А от ніякої закономірності в тому, чому одні житлові доми залишилися, а решта перетворилися в купу щіпок, ніхто найти не міг… Чом порушилася Мінськ-Арена, але залишилася Національна бібліотека?..

– А коти там залишилися? – спитав кіт.

Очі Петра округлилися, він перевів їх на Ленку, вона кивнула і після секундної паузи людина відповіла котові:

– Так, залишилися. Небагато, але бачив.

Тепер кивнув кіт.

Петро продовжив розповідь.

– Так чи інакше, Медвежине наладжувало нове життя під гаслом «Дав Бог напасть – дасть і раду на неї», і в тому новому житті стало центром вогню. Бо там, серед інших, жив лаборант-хімік. В умовах, коли з крам, заправок та аптек у момент зникло бодай все, на хімфаку, як виявилося, реактиви залишилися недіткненими, і кмітливий лаборант припер звідтіль мішок марганцівки та гліцерину, які, як було відомо лаборантові і невдовзі стало відомо багато кому, при об’єднанні в рівних долях самозапалюються. Тому тепер у всіх медвежинських дворах куріли імпровізовані огнища, на яких томилися супи з гарбузів або картоплі, запікалися голуби та куропатки, а де в кого – й кури або щуки. У лаборанта ж – часом й свинячі відбивні. Друг мій, своєю чергою, в не такому вже й далекому гайочку біля Медвежина різав осини та приносив в місто на горбі дрова. А ось коня у нього не було, і за субвинайми гнідого я також отримав щіпти огнедійних речовин… Правда, майбутнє було непевне, але все ж мало бути хоча б яким, правда?

Взагалі то зовсім не ідилічним було це нове життя. Смерть косила людей. (Смерть? – насторожилась я. – Косила?) Ні, докторі залишилися і працювали, але всі хвороби загострилися, а ліків не було. Способів діагностики також не було, бодай, крім пальпації. Вмирали навіть не тільки від якихось серйозних хвороб чи нещасних випадків – люди гинули від такого, що й не подумаєш: загнав стрімку, попив води, вдарився головою… В родині мого друга так померла п’ятнадцятирічна донька – від гикавки. В один не прекрасний день раптом, ні з сього ні з того, стала гикати – ні попити води, ні затримати дихання, ні нагнутися вперед – нічого не помогло, і через декілька годин дівчинки не стало…

…Одного дня за порадою друга я вибрався до колишнього центру міста. Там, на колишній площі Незалежності, біля недійного тепер поштамту, організувався поштамт новий: люди приносили сюди записки (здебільшого на папері, але були й на тканинах, навіть глиняні та на бересті) для тих, кого згубили, до кого не могли дістатися… Знайшлися й поштарі: сортували