Бодай Будка - Наталя Василівна Бабіна
Що ж сказала Марія Ленці? – задумався Саша. Може, в тих словах відкриється хоч який шлях, хоч яка можливість – ні, не добитися вирятування, не осягнути успіху, але хоча б отримати натяг на напрямок, якусь орієнтацію по азимуті… Сашка відірвався від споглядання сонця серед гуляччя соснових крон і повернувся до Ленки, яка в цей момент якраз прочнулася і заворушилися на ліжкові. На питання про самопочуття Ленка відповіла, що все гаразд, тільки голова вельми болить.
– То що ж сказала тобі ота Марія з хутора Трави? – запитав одразу Сашка. – Чи є якийсь спас від навали? Ну, ось ти розповідала, що вона предрікала оце все. І що сказала, що знає, що треба робити, щоб позбавитися навали, – пояснив він нетерпляче, бачучи, що Ленка не розуміє його.
Ленка замислилася.
– Так, я пам’ятаю, як вона це казала, – невпевнено відповіла, – але якось слабо… Не можу зганути докладно, – стурбовано та винувато глянула на Сашка. – Вона казала…– Ленка повільно підбирала слова, – «Все іменоване стратило імена». Якось так. Ще сказала: «Одні поїхали, другі підмели за ними підлогу».
– І що то значить?
– Не пам’ятаю більше нічого, – відповіла Лена.
– Все іменоване? Підмели підлогу? Яку підлогу? – перепитав Сашко; він нічого не зрозумів у цих справді неясних фразах.
Ленка, побліднувши від напруги, потерла очі, обхопила руками голову.
– Не знаю. Пам’ятаю, вона щось ще казала, але не пам’ятаю, що… Не знаю.
– Слухай, я сходжу до неї, – рішуче промовив Сашко. – Розпитаю, що до чого. Скільки відсіля до Дивинова? Якихось кілометрів з вісімдесят, якщо дорогами, а коли лісом напрощки64 – то й менше. Два дні ходу.
– Знаєш, ти правий. Дай мені ще трохи часу, і підемо. Вельми голова болить, спасу немає. Трохи посплю, може, полегшає.
– Не треба тобі йти, для твоїх ніг то задовга путь. Я сходжу сам, про все розпитаю точно. А ти дочекайся кота, він має прийти, і дійте тут по обстановці.
Ленка протерла очі, трохи підвелася на постелі.
– Добре. Йди. То щасливого тобі шляху. І будь, прошу, обережним. Будемо чекати тебе тут або на Будці, – і знову опустила голову на подушку.
Збиратися було недовго. Власне, всі збори полягали в тому, щоб оглядітися і зрозуміти, що брати з собою нема чого… Коли зирнув на Ленку – вона вже міцно спала: сильно їй далися взнаки вчорашні події…
Сашко добре знав нашу землю, і прокласти короткий маршрут від Добратич до Дивинова не було йому важко. Він не став давати кругаля через Бересть, а направився напрощки через Гранне і Семенів ліс; там були дороги, прокладені ще за мирних часів тракторами, що вивозили дерева. Тяжкувато було деколи на перехрестях, – бо сонце перестало бути надійним орієнтиром – але врешті Сашко справлявся: як я вже казала, він знав ці місця. Чим далій заходів він в ліс, чим глибшій занурювався, тим ясній, прозорій робилися думки. Ця дорога лісом неочікувано стала для нього лікувальною та рятівничою, хоча ні на що таке від початку він навіть і не сподівався.
Дорога приготувала йому зустріч і з Касяном Касенчою. Сашко розказав таке.
Касян Касенча та його теорія скінченних величин
…Я ішов, і ліс розкривався передо мною великими кімнатами, залами зі стінами різних відтінків зеленого. Кімнати та зали відчинялися з кожним новим перехрестям доріг: обрамлені соснами чи осинами, вистелені килимами моху чи ягід палати чи аудиторії, вітальні та столові. Свіжі, крупні, криті синім нальотом черниці та лохини, пахучі лісні трускавки я їв жменями, і відчував, що насищаюся. Забута радість проникала в мене. Я пильно придивлявся дороги, опасаючись заблудитися, і в пам’яті вставали ці вже ходжені раніше стежки. Вечором першого дня, вже будучи посередині велизного стокілометрового лісу, я зайшов у чергову кімнату. Розлога луговина серед лісу з сочанистою густою травою, стіни – височезні гольшини краєм болітця. Тут, під гольшиною, декорованою пишними капітелями і пілястрами ожини та хмелю, я повалився на траву, вирішив тимчасово впасти і відпочити. Тимчасово ця галявина стане для мене спальнею, думав я, але не так вийшло.
Коли по декількох хвилинах відпочинку розплющив очі, то, вражений, аж присів. Сонце вже було низько. Проміння його, проходячи під невеликим кутом до землі, набували рідкісний золото-мідний колір і, пронизуючи шати дерев, надавали його всьому. Зелена спальня стала жовто-чорною: залитою медом (чи кров’ю – лісна кров жовта, подумав я) там, де світло проходило, а там, куди фотони сонячного світла не могли дістатися, – чорною. І це довжилось, тривало, точилося, горіло… Цей ліс на сході сонця був зовсім, як раніше, в мирний час. Я вже й не думав, що така повність красою ще можлива, що вона ще десь є. Час тут тік непошкоджений, це відчувалося. Схлюпиноло почуття дежавю. З-за кута стали виходили в чорно-золоту залу корови породи чорно-перисті; велике стадо заполонило галявину; наприкінці йшли два пастухи з киями; ще наприкінці прибіг собака. Собака не став гавкати, але одразу підбіг до мене. Без всякої опаски до мене підійшли і пастухи. І випасені корови, і енергійний собака, і хлопці-пастухи мали вигляд цілком спокійний, міцний, здоровий. Хлопці були з недалекого лісного села і навіть пам’ятали мене ще з тих часів, коли я був в їхньому селі з етнографічною експедицією. Пам’ятав мене й молодий священник, з яким я зустрівся біля першої хати села, коли прийшов туди разом зі стадом.
– О, наукові кадри! Яким дивом до нас в такі часи? – вони привіталися за руку. Священник був без ряси, на відміну від минулого разу, в розтягнутому в’язаному зеленому светри він гнав хлюбкою65 череду гусей, але загалом змінився мало.
Та й весь Заблудин – так називалося село – здавалося, мало перемінився. Я добре пам’ятав, що при першому навідуванні мене міцно вразило це тихе та давнє село своєю особливою поезією… Здається, тиша та спокій панували в селищі і зараз. Ті ж самі хати, в плані в пропорції 3 на 4, пофарбовані в жовтій з блакитним, жовтий з зеленим, фіолетовий з синім, ті самі – де-не-де – мазанки з минулості, і навіть під очеретовими стріхами, невеличкі палісадники з мальвами та жоржинами, огороди за селом, череди гусей на невеличкій річці Блуді… Здавалося б, катастрофа тут не прокотилася; здавалося, любові до життя та й самого життя не зрікалися тут. Як і раніше, трохи збоку, за селом, синіла дерев’яна невеличка церківка, збудована ще в шістнадцятому сторіччі… Але що то? Замість хреста на ній… коло з блискучого жовтого металу, яке нагадує… – зрозумів я, і дух мій завмер, а в голові зашуміло море, – апарат антигомів! Я причмеліло перевів очі на священника.
Той злегка посміхнувся.
– Так, зняли хрести. Нова реальність потребує нових символів.
