Бодай Будка - Наталя Василівна Бабіна
Провалилася в нору…
…Може, то вода була – прозора та темна, стародавня торф’яна вода верхових боліт; може, то бриніла коло мене спорідненість з духом Всесвіту; може, ця рідина – те, що остається від думок, коли вони гинуть; може, то – відлуння когнітивної революції у четвертому вимірі…
Так чи так, коли могутній потік – з чого б він не складався – ніс мене у своїй середині, а потім обпав, зліг, висох, і шум у вухах стих, я знайшла себе – нічого не розумію, ніц не тямлю, стою, як дурна, сама не знаю де. І не відаю, хто я!
– Я дуже швидко вчуся, – відповідаю я комусь, сама не знаю чого та нащо.
Фокусую погляд. Стою в якійсь велизній кімнаті, а навіть, скажімо, в якомусь залі, як би офіс вільної планіровки, на вельми високому поверсі – крізь скляні стіни бачні панорами міста, і небо такого кольору, який буває, коли літом чередою йдуть гарячі погодні дні, а щоночі – злива, і сива річка далеко, і ажурні мости…
– Але на що ви взагалі розраховуєте, якщо ви навіть не вмієте писати українською? – звертається до мене чорнявий високий хлопець; сидить переді мною за столом, відкинувся на спинку стільця, дивиться на мене зі щирою цікавістю, але трохи як на якесь диво.
Схоже, ми протягуємо розмову. Але про що ми говоримо? Де я? Як я тут опинилася? Та, прости Господи, хто я?!
– На жаль, не можемо вас узяти на працю за такими обставинами. Думаю, ви самі розумієте. Ми беремо винятково журналістів із бездоганним знанням мови та великим досвідом праці в Україні, бажано киян, – і дивиться, пильно дивиться на мене, навіть не на обличчя, а на голову.
Відрухово обмацую її; вона лиса; лиса!? Чому?!
Мене охоплює почуття, близьке до паніки.
Хлопець також трохи занепокоївся, гримаска пробігла по рухливому обличчі.
– Ви нормально почуваєтеся? Все гаразд?
Я прокашлялася.
– Все окей. (Тільки скажіть, будь ласка, хто я? – ледве не додала я.)
Проте я одразу ж отримала відповідь на питання, яке не наважилися вимовити.
– Ну, теоретично, ви можете спробувати подати документи на конкурс. У вас є документи? То ви їх тримаєте в руках?
Я знову-таки відрухово зирнула на те, що тримаю в руках – це був згорнутий у свиток старий пісенник.
Пам’ять вернулася каскадом води у водопаді, я аж похитнулася.
Матінко моя!
Я – Алка Бобильова, де б я зараз не була, я втрапила сюди зі свого дому на Будці, після того як потягнулася під лавку за недопалком. Я огляділася. Вся зала розділена скляними перегородками, тут кипить праця за компами; погляд мій зачепився за величезну вивіску на стені – «День та ніч. Всеукраїнська громадсько-політична газета». Блиснуло сонце, відбилося в далеких золотих куполах. Я в Києві! На стіні вісив і календар, і, міркуючи з нього, серпень поточного року ще не скінчився…
Нора! Тож я знову провалилася в нору. Пояснити, що то таке – провалюватися в нори в часі – доволі складно. Але таке зі мною вже траплялося кілька разів. Виглядає це так, як би ти переміщуєшся у часі, втрапляєш в минуле чи майбутнє і просто спостерігаєш за подіями, не маючи можливості взяти у них участь. Пояснити, чому саме зі мною таке відбувається, я не можу. Але це не фантазія хворобливої уяви, це реально відбувається – і саме завдяки оцій своїй здібності я колись змогла відшукати біля Добратич старовинний скарб, схований тут у сімнадцятому сторіччі львівським ювеліром… Я писала про це в попередньому романі, в «Рибгороді»… Шляхом довгих експериментів та роздумів я дійшла висновку, що ці нори – вони там, де колись відбувалися з людьми якісь жахливі події, де хтось мучився, вмирав… Давновато зі мною не відбувалося таких провалів, тим паче, так, щоб провалитися і діяти в іншому часі, а не просто бачити, що відбувається – таке взагалі було тільки раз, – але зараз, очевидно, я реально, фізично – я на всяке-все хутенько обмацала своє обличчя та вкусила себе за палець – попала в інше місце! Я знову попала в якусь нору, але цього разу не часову, а просторову!
Пісенник випав мені з рук.
Я присіла, підібрала пісенник, встала. Голова заточилася, і я похитнулася. Хлопець за конторкою ще більше захвалювався, став підійматися – вочевидь, щоб прийти на допомогу, але я вже взяла себе в руки.
– Будь ласка, – звернулася я до нього. – Заради всього святого: мені треба знайти Наталю Чорнокнижко, яка мешкає в Луцьку. Допоможіть, це неймовірно важливо.
Роман Когочий – а саме так звали смуглявого хлопця з козацьким чорним оселедцем та овалом рухливого лиця, який живо нагадував відлуння середньовіччя – виявився не тільки справжнім професіоналом, але й, що важливіше, надзвичайно відповідальною та розумною людиною.
Ніякого паспорту в мене при собі, звісно, не було, але ідентифікувати мене, упевнитися, що я та, ким себе заявляю, пан Роман зміг миттєво за допомогою Інтернету. За кілька хвилин він вже бачив перед собою все: і інформацію з Вікіпедії відносно моєї скромної особи, і мої фото, і навіть мої статті для «Дня та ночі», які я друкувала в цій газеті декілька років тому, ще при попередньому редакторі.
Більше всього в цій історії, коли я обдумувала її потім, мене дивувало те, що він, коли я, приклавши всі намагання, щоб говорити коротко та зв’язно, розповіла йому свою історію, не спробував усе це опублікувати в своїй газеті. Це ж яка була б сенсація! Але він поступив не так.
З іншого боку, чому я так дивуюся? На той час, як мені стало відомо вже пізніше, весь світ відав про «білоруську аномалію». Феномен отого «купола непроникливості», який, виявилося, покривав рівнесенько всю територію Білорусі та не випускав звідтіль не тільки людей, але й електромагнітні хвилі, дуже турбував людство. Білорусь якби зникла з радарів; ніхто не знав, що там відбувається, ніякі спроби отримати звідтіль будь яку інформацію, чи, навпаки, якось пробитися крізь купол, не давали жодного ефекту. Нигди раніше ніхто з землян не зутикався ні з чим подібним. Світ балансував на грані всепланетної паніки, рухнули світові економічні ринки, до кордонів Білорусі були стягнуті війська всіх країн-сусідок… Найрізніші організації на всій планеті напружено шукали відповіді – що то за явище таке, але, попри намагання найкращих вчених та невчених, політиків та популістів, духовних лідерів та шарлатанів хоча б якось пояснити його, не кажучи вже подолати, воно залишалося загадкою, що будило найгрізніші припущення.
Ось чому вже за десять хвилин за мною заїхали в приміщення газети, а за три години
