Бодай Будка - Наталя Василівна Бабіна
Кіт глянув на мене, але не спинив свій біг. Витягнутий, мов тхорик або маленький динозавр, він мкнув до відомої йому мети.
Яка ж була мета? Невзабаві мені стало це ясно.
Пам’ятаєте, я вже колись згадувала, що Будка знаходиться в урочищі Лисячий Хвіст? Лисячим Хвостом називали у нас велику, але не дуже окреслену долину, частково зарослу корчами, частково розорану під поле; через Лисячий Хвіст проходив колій; в одній частині хвоста стояла Будка, друга, протилежна, знаходилася вже за кордоном, у Польщі; безпосередньо до Лисячого Хвоста примикало підземне газосховище, побудоване за Тарасенком та втикане, як голечник голками, біло-червоними шпилями громозводів. Я цим ніколи особливо не цікавилася і не вельми в цьому розбираюся, але хтось колись мені казав, що фізично те газосховище – то якісь великі порожнини, які декілька мільйонів років тому створилися під землею. Саме туди, в ці своєрідні підземні печери, закачували газ, який поступав по трубах з Росії, і тримали його там, потроху пускаючи в хід чи, можливо, перекачуючи його далій у Польщу. Казав мені хтось, що тягнуться ті печери далеко, аж на декілька кілометрів, хоча на поверхні обнесена плотом з рабиці тільки невелика територія, так би мовити, центральна садиба. До того газосховища вела гілка колею, але взагалі я тут рідко бачила якусь активність. Хіба що вартівники були. І ось зараз кіт прямував, як хутко мені стало ясно, саме до цього газосховища, але не до головного входу на територію, не до воріт, а кудись на задки, вбік.
Раптом кіт став, напружився, приник до трави та причаївся.
– Падай, злийся з ґрунтом, – блиснув на мене оком і втиснувся в пісок.
Легко йому казати! (Хоча ні, не легко, це відчувається, всім тільцем напружується, коли говорить.) Але легко йому з ґрунтом злитися, він маленький. А мені як? Я судорожно огляділася. Кращого, чим зарості сухого пижма, сховища не було, я шугонула туди та постаралася виконати наказ, і тільки по тому вже обережно виглянула: що так стривожило кота?
Велике тлумиско людей рухалося до воріт газосховища з боку Берестя. Щось дивнувате було в цьому руху. Коли воно підішло ближчий – не так близько, щоб розглядіти обличчя, але достатньо близько, щоб побачити фігури – я зрозуміла, що саме. Фігури похитувалися, мов добряче п’яні або гранично розгублені. Нагадували справді полонених, але ніяких конвоїрів біля них я не побачила. Втягнулися в ворота сховища та пропали з очей.
– Повззии за мною! – закомандував кіт.
Повз кіт хутко, я намагалася не відставати від нього, і за кілька хвилин ми опинилися в неглибокому яру, що заріс вербняком, тереном та крушиною. Усе це чіплялося й драпалося, і моя вже запилена одежа після мандрівки яром набула ще більше живописності, бо з неї стали красиво звішуватися видрані стрічки. У крутому піщаному схилі яру я з подивом побачила невелику… нору не нору… дірку. Завелику для нори, але замалу, щоб туди могла пролізти людина. Тим не менш, кіт обернувся до мене і знов наказав:
– Лізь за мною! – і шуснув у отвір.
І одразу винирнув назад, щоб погрозливо зашипіти: не здумай, мовляв, сачканути, лізь!
О Господи, ну ж і історія!
Як я туди протиснуся? Тут же лаз справді як для кота. Тим не менше, я спробувала. Пам’ятаю, читала десь чи чула, що коли голова в який отвір проходить, то й тіло за нею мусить пройти. І я всунула голову в отвір. І посунулася далій, вкручуючись в нього, як гвинт з правою різьбою. Вкручувалась та вкручувалась, аж поки не відчула, що лаз став ширший, і моє тіло вже не здушене з усіх боків землею. Тоді з опаскою трошки розплющила очі. Потім витріщила їх. Без толку. Кругом стояла кромішня тьма. Ні фотону світла! Темерова57. Повна.
І тут я вперше почула це.
Не звук.
Не дотик.
Не запах.
А щось, у чому об’єднувалися і чорні спалахи темноти – світла, яке розташовано за межами людського зору, і низький, за межами людського слуху, рев, скигління, і невиносний, хоча й не відчутний, пах люті… І ще якийсь пах, що нагадував трупний… Нібито хтось тихий сидів у темерові і збирав злу силу. Згадалися слова Наталки: «Острах вибивається наверх». Жахіття знялося в душі, як хвиля, і коли б я могла, кулею вискочила б назад, але я не могла: я й зробила відчайдушну спробу повзти назад, але хутко зрозуміла, що просто фізично не зможу повзти вперед ногами, і що, коб звідсіль вибратися, коли взагалі це можливо, мені треба повзти наперед, щоб десь розвернутися.
І я, як шалена, стала дратися наперед. Серед повної тьми, серед потворного чаду чогось незрозумілого, але дико страшного… Але невзабаві непроглядна чорнота стала якось розбавлятися, ясніти, нора, якою я мкнула, стала ширшати – і ось я потрапила в невелику печеру, повну жовтуватим світлом, джерела якого я не бачила, де змогла встати на ноги, і куди в ту саму минюту слідом за котом пришла Олена. Вигляд мала вона не найкращий: худа майже як скелет, вижовкле, з якимись синцями та дряпинами, обличчя, сиве волосся скудлачене та брудне… В руках вона тримала чомусь відро. Далій, за поворотом, чувся шелест якоїсь ручної роботи.
Після пережитого жаху серце моє колотилося; але тут, у жовтуватій цій катакомбі, те, що так мене нажахало – що б це воно не було – вже не відчувалося. Зрадівши, я була кинулася до подруги обійнятися:
– Лено, як ти? Де всі твої? Живі? Що з тобою?
Але вона, не зробивши навіть спроби пригорнути мене та не здороваючись навіть, одразу заговорила:
– Нормально, живі. Тут вони, – відмахнулася рукою від моїх запитань. – Знайди алкоголь, як можна більше. Де хочеш бери, де хочеш шукай, але щоб завтра принесла сюди. Усе, що знайдеш. І скільки зможеш принести.
– Який алкоголь? Горілку, чи що? Нащо тобі алкоголь? Що ти взагалі тут робиш? Що з тобою, чому ти такий вигляд маєш?
Вона знову відмахнулася.
– Найліпше – спирт, міцний самогон. Але неси все, що добудеш. І якого-небудь їдла, коли можеш. Але їдло необов’яз…
І тут раптом зі мною щось стало. Непокій заворушився всередині. Кіт раптом здибив шкурку та перемутом кинувся геть. Я не розуміла чому, але й ладно. Міцне незадоволення собою примусило мене задуматися про інше. Треба щось робити, відчула я. Це просто необхідно, я й живу на світі, щоб відірвати від стінки печери оцей кавалок піщанику, що виступає трохи, неодмінно відірвати, відколоти, а коли немає чим відколоти – то просто треба дряпати, тягчи, бити ногою, поки не відвалиться, а за ним – ще один, це треба зробити, неодмінно… І я накинулася на ту плиту піщанику з усім запалом, одірвала кавалок, ще один. Ритм попсової музики – тиц-тиц-тиц, тиц-тиц-тиц – почувся всередині. Підкорюючись йому, я шарпонула ще кусок. Справа пішла.
– Алко! – почула я наполегливий, настирний голос Олени. – Алко!
От наврята холерна! Чого вона
