Бодай Будка - Наталя Василівна Бабіна
– Американці? – здивувалася я. – Цікаво, з якої холери це можуть бути американці? Якої би холери їм тут було потрібно? Та й чого тоді вони голосами в головах російською говорять, коли це американці?
– Все ведь знают, что Америка – центр зла. И что она хочет напасть на Россию. Вот и напала. А что по-русски – так а по-каковски им тут говорить? Чтоб понимали.
– На Росію? Ну то хай би й нападали на неї. А при чому тут ми?
– Как при чем? Мы же с Россией. Союзное государство. Братья. Русские со знаком качества.
– Додому нам треба, – раптом сказала Віра. – У Леплівку. Підемо ми, щоб до ночі дійти. Дякую вам.
Вони дивилися на мене, всі троє. Невиразне, стерте лице Віри якось невловно змінилося, мусить, щось, принесене останніми жахливими днями, переплавилось в якесь знання, в якусь віду під час нашої розмови. А лиця чоловіка і дівчинки вразили мене своєю подібністю в незахищеності, слабкості. Їхнє життя лежало в руїнах, і руїни ще були теплі, і остигали…
Але не можу сказати, що саме ці руїни подвигнули мене до того, про що я потім так часто шкодувала і що дало мені, навпаки, найвище щастя.
Тоді душа моя ще не зворухнулася. Мені було їх шкода – але всередині я залишалася холодною та байдужою.
Що було причиною? Бездушність самотньої могіканки до страждань білих людей та тих, хто примкнув до них? Почуття, що нагадує жорстку байдужість ельзасця до надоїдливих поїдателів жабів, які напхалися в милу долину Рейну? Почуття, споріднені з думками Патрісії Каас, коли вона співає «Д’альмань» в Парижі? Щось кшталту неприязні баби Мокрини до дачників із садового товариства «Ветеран», що у своїх витягнутих на дупі синіх спортивних штанах мають претензію керувати світом та розкладом автолавки? Бездумність невиводної клієнтки алкогольних відділів крам?
Чим я їм допоможу, що я можу зробити? Ніц не можу. Хочете йти – ідіть. А я сама по собі.
Вони пішли, набравши з собою води з колодязя.
Вилазка в Страдче
Наступного дня, хоч як страшно мені було йти з хати, я вибралася в Страдче. Я хотіла довідатися, що там взагалі робиться, а зокрема: як Оксанчині дівчата, і чи поховали Оксанку? Я була готова до того, що мені прийдеться самій копати могилу, але не прийшлося. В хаті Оксанки нікого не було. Хата була замкньона на замок, я повглядалася у вікна: ніяких прикмет життя. В хаті все було на місцях, нічого не розкидано, але людей не було видно. Сунулася до Золотої Мови – те саме. Сунулася до пресвітера Петра Федоровича, але й там тільки пошарпала закриту хвіртку. Сунулася в кілька домів – село як вимерло. Злякана цією мертвістю, нічого не взнавши, я пішла додому.
Просте, по сутності, життя
І далій потекло життя, яке стало дуже-дуже простим.
Незнане, нове сонце вставало то там, то тут, ішло небом так-сяк, і сідало абиде. За моїми розрахунками, настав серпень – коли то взагалі був серпень, – але ні серпневих нічних холодів, ні туманів, ні розкішних ранішніх рос не було. Повітря, якого як би немає, бо абсолютно немає пахів… За весь цей час на вибляклому небі не бачила білих оболоків; ні баранців, ні помолодків – нічого. Тільки деколи зривалися страшенні бурі: свинцеві, тяжкі рвані хмари, підбиті знизу чорним, як нарвані, неслися над Будкою, жигали блискавиці, горіло викошене поле за шосом, злий дощ сік та хльостав яблуні, збивав листя трави…
Люди деколи йшли мимо Будки, але ліпше би вони не ходили… Вдень і вночі: ховайся, скрадайся, замикайся, завішуй вікна, бо може наблизитися до скла обличчя твого ката, чи злодія, чи вбивці.
Пругка, з дрібними комірками, мережа повсякденності прорвалася; кришталеві прямовиси буденних справ попадали з легким дзвоном і розбилися без вороття. Усе, що раніше було важливим та займало мніго часу, тепер згубилося та змарніло до небачності; яку сукню вибрати, андроїд за скільки, куди краще – в Туреччину чи в Таїланд, масаж, піца в подарунок при замові від 75 рублів, суші з безкоштовною доставкою… Адью.
За цим всім – п’яним сонцем, порваною мережою, смертями, що пронеслися ураганом – щось стояло, але я не могла (та й ніхто з тих, з ким доводилося говорити, не міг) це точно сформулювати.
Нова філософія. Навіть не так. Не нова, бо, здається, вона завше існувала, але зараз з тієї-то прорви, з того лугу, зі старих могил вийшла, щоби бути віднайденою людською свідомістю.
А мені все здавалося, що я якось змінююся. Зсередини. Щось шкребло, щось тягло. Я не вельми розуміла, що відбувається, але якісь зміни точно були. Наприклад: після потрясінь того дня, коли вмерла Влянка, мені перестало хотітися їсти, я перестала відчувати голод. Треба признати, це дуже спростило мені життя. Та що – просто врятувало мене. Бо саме від мук голоду найбільше страждали люди, яких мені доводилося бачити в той час. Я не могла порахувати точно, але, як-не-як, з того дня, коли завіс над Брестом золотий калач і так радикально все помінялося, пройшло від 10 до 15 днів. Там, де сучасна людина звикла набувати їдло, його не стало в перші ж дні. І всі, хто тулявся зараз нашою землею, благали, вимагали, потребували одного: щось поїсти… Я не могла вже дати нікому ніц, але сама була якимось дивом позбавлена цієї основоположної людської потреби. Не хотілося їсти, і все. Раз спробувала погризти сухарик, коли вони ще в мене вставалися, – ну, таке враження, як би дерев’яний брусок у рот засунула та глодала, або камінчик… Тільки-но раз, коли я знайшла в лісі з пригорщі спілих соковитих чорниць, мені захотілося їх з’їсти – і я з’їла з насолодою. Раз за весь цей час. В інших відносинах мій організм функціонував, як звичайно. Я пила воду з колодязя і, перепрошую, як результат, мені треба бувало й за корчик49, кілька годин на добу спала. Пустота в голові, характерна для перших днів, пропала, але голова часто точилася. Деколи відмовляв зір – я починала бачити все чорно-білим, але згодом те миналося. Я трохи схудла, але не до стану трісочки, і залишалася такою. Правда, у мене не росли котурхи50, які я вибрила в день смерті Влянки, голова залишалася лисою, як коліно.
Але я не заткалася в кокон горя від смерті сестри, як би це було в більше звичайних умовах. Страх, небезпека, неясність змушували думати про інші речі. Як живуть – коли живуть взагалі – Улянчині діти? Де вони зараз? Що взагалі робиться зараз в Мінську, де вони мешкали, в тому ж Бресті? Що з Ленкою? Відповіді отримати було неможливо. Я туди не доберуся.
Сходила ось у Страдче, потім равликом просиділа в Будці кілька днів, лише час від часу висовуючи ріжки на вулицю. Потім стала потихеньку вилазити у світ. Раз навідала Добратичі, бабину хату, зколя
