Бодай Будка - Наталя Василівна Бабіна

ще одна людина, а героїня як бервено. Тільки й того, що мурмотить як неповновартісна дурочка: «Що тепер робити?» А де буря почуттів, де, врешті-решт, якась спроба зрозуміти, що відбувається, якось оборонитися? Коли сама головна героїня така недолужна, то невже ж на отій всій стоянці не знайшлося нікого, хто відреагував би інакше, чим втикати? Де, врешті-решт, знаходилася в цей час міліція, якої зазвичай так багато на вулицях? Це все психологічно неправдоподібно.

На все це я можу відповісти одне: може, це неправдоподібно, але все так і було.

І міліції не було там ніде й близько.

І лідера – ні лідера думок, ніякого іншого – не було й близько. Я потім довго думала, чому в той день «люддя» як би без видимої причини забили саме Влянку? І вагалася між двома версіями: чи тому, що от вона була міцним лідером, добрим, чітким організатором і це якимось чином було відомо отим люддям – чи виявилося під час отієї перевірки, коли ми бачили себе в якомусь іншому одязі, чи тому, що вона була хвора – що також виявилося тоді. Точної відповіді я так і не знайшла.

І так, я майже нічого не відчувала. Якесь отупіння. Тяжка пуста голова. Дивне почуття: намагаєшся думати, а не можеш. Та більше: намагаєшся щось відчути, а не можеш. Рівне поле. Нічого.

Ну й про голос той жіночий в головах не забувайте. Як дитині мати скаже: «Цить но!» – і вона змовкає, так і тут: сказали – по домах, і, як діти, всі підпорядкувалися. Може, то був гіпноз?

Як стало зрозуміло вже потім, все було ідеально продумано, коли нас всіх направляли по домах.

Але знаєте, у чому було допущено промах?

В тому, що не було враховано, що доми – це не тільки яскраві двадцятиповерховики, набудовані на старій Волинці, і не тільки котеджі в Красному Борі.

Будка – так само дім. А краще сказати, Дома.

Туди я тепер і хотіла; Степан, який вертався додому до Прилука, погодився мене підкинути, нам було в один бік. З тривожно-напруженим виразом на обличчі він подивився на мене, потім кивнув і поліз за кермо. Я сіла біля водія. Степан гнав машину на максимальній хуткості, як, до слова, і всі інші учасники руху. На вулицях панував сліпий жах і броунівський рух. Поки не виїхали з міста, кілька разів були на грані аварії.

Тісні дні

За містом Степан погнав машину з хуткістю, що удвоє перевищала дозволену на цій дорозі. Але далеко ми не заїхали. Десь біля Уцювого машина Степана стала зменшати ходу; мотор затих; прокотившись кілька метрів, машина спинилася.

– Що за холера?! – Степан, на лиці якого страх закріпився, як відбиток на світлині, спробував завести машину ще раз, але безрезультатно. – Що з машиною? Ніц не розумію. У чому справа?

Степан заглянув під капот, пошурудив там щось, знов спробував завестися.

Я озирнулася:

– Дивись, Степане, тая машина, що їхала за нами, також спинилася. І за нею, глянь, також стоїть… Дивися, дивися, ті, що нам назустріч їхали, також завмерли… Вантажівка та маршрутка…

Пустота в голові гуділа, як електропроводи під західним вітром, але все ж у ній промайнула здогадка.

– Ану-но, Степане, заглянь в бензобак.

– А чого в нього заглядати, я вчора заправлявся, він майже повний, – відповів той, але потім слухняно відкрутив кришку. – Що за чорт? Ніц немає. Куди ж подівся бензин? – почула я здивований його голос.

Я вийшла з машини. Біля інших машин, що застигли, як їхали вздовж шосе, також виднілися люди.

– Думаю, що це зв’язано з появою того люддя. Мабуть, у всіх зараз пропав бензин.

– Якого люддя? – розгублено перепитав Степан.

– Яке зништожило Влянку.

Пристаре лице стало Степана дитячим у своєму безсиллі.

Я знизала плечима.

– Не знаю. Я думаю, бензин назад не з’явиться. Треба йти пішки, коли хочеш втрапити додому.

Виправилася далій, як безкінний заробітчанин (Степан, мабуть, не хочучи кидати машину, залишився біля неї). Стурбовані люди хто стояв перед машинами, хто кудись ішов; чомусь майже ніхто нічого не говорив; ніхто не звертався ні до кого із запитанням, що відбувається… Отой вираз тривожного отупіння, який я зауважила на обличчі Степана, лежав на всіх лицях. Мене ж аж тягло хутчій потрапити додому; останній кілометр я бігла, дух духа пер, я ледве не впала, підвернувши ногу, – але за годину зачинила за собою двері веранди на ключ, нарешті заревла та без сил повалилася на диван.

Усе, я дома.

І що?

Що? Що?

Що робить?

Телефон не робить. Телевізор – я спробувала увімкнути – також. Світло взагалі є? Нема.

Оксанка загинула вчора. Влянка загинула сьогодні.

Страшна її смерть стала в мене перед очами.

Як би не розводило нас життя, ми так з нею подібні, з моєю сестрою-близнючкою. І зовнішньо, і внутрішньо. Так, внутрішньо. Я згадала, як кров хлинула з розрізаного тіла, як біліли кістки хребту, перламутровій відсвіт кишок… У мене кишки такі ж… Кров така ж. У мене все таке ж. Чим я відрізнялася від моєї сестри? Де кінець особистості? Деколи я відчувала себе нею; я знаю, що й вона деколи відчувала себе мною…

Мені згадалося прекрасне, ясне її лице за хвилину до загибелі, у золотому велюні намитки… Сяюче, прекрасне. І потім шати зникають, і ми знову в нашому звичайному вигляді, і гола після хіміотерапії голова моєї сестри, і наступної миті вона розрізана, і зникає тіло в пащі тієї жахливої «змії»…

Гола голова моєї сестри… Ось що відрізняло її від нас у той момент – принаймні, зовнішньо.

Я глянула в люстро, яке відразу відлюстровало бліде обличчя, неправильні риси, з дна душі – в темних очах глибоко заховане тремтить годунівське, високі гладенькі скули… Я така, як сестра, а вона така, як я. Була. Я потяглася за ножицами, а потім за бритвою – і хутко моя голова була така ж гола, як у Влянки. Не знаю, нащо я це зробила. Просто зробила.

Гола голова, як у неї. Як після хімії.

Тут гудіння, що не стихало весь цей час, у голій голові посилилося так, що я лягла, обхватила та стиснула бідну руками, і на якийсь час, мусить, заснула. Хоча, скоріше, це було подібне на якийсь наркоз. Бо час від часу я розплющувала очі, але, не в силах чи не бажаючі встати, знову їх закривала й провалювалася в безодню несвідомості. Остаточно мене розбудили вибухи, звуки недалекої артилерійської канонади. Було темно. Ніч. Вибухи спалахували десь збоку дач, а там, де колія за обрієм упиралася в місто, розгоралося небо – я бачила це у великих вікнах веранди. Брест горить?! Я вийшла у двір. Вибухів більше не чути, але відблиски – пожежі? – на півночі розгоралися все сильніше; аж стало розвидняти.

Вельми хотілося пити, я достала з колодязя води та напилася просто з відра. Боже, але що ж там за пожар має бути, що від нього за п’ятнадцять кілометрів світло, як ранком? Світліло небо; ні, це не пожежа. Коли б не абсолютно не відповідне для цього місце, то я подумала б, що зараз із гніздечка перламутрових хмар над обрієм зійде сонечко. Але сонце не може зійти на півночі.

І тут