Бодай Будка - Наталя Василівна Бабіна
Але отець Григорій їх обвінчав – одного осіннього вечора, коли вже темніло; свідками були матушка і старіший син священника.
Котилися хвилі історії; котився, день за днем, час; фронт котився до них. І настав час, коли Іван зрозумів, що більше тут залишатися не можна.
Це абсолютно природно, коли молода жінка кладе руку на живіт, а обличчя її чоловіка міняється, коли він бачить цей жест.
Золоті шати
– Десь віте щось знаєте, але не хочете говорити, – зауважила Влянка, коли ми назавтра заїхали за нею та пропонували разом з’їздити до міста за покупками. – З якої такої біди от раптом, срай-ґвалт, треба їхати до «Євроопту»?
– Не ищи подвохов, – парирувала Лена (ми домовилися нічого поки що Влянці не казати про ті головоломні новини, якими повнився вчорашній день: вона й так хвора, нема чого її турбувати ще лишніми проблемами.) – Хочешь – поехали с нами, прокатишься в «Евроопт», не хочешь, не надо тебе продуктов – сиди дома.
– Добре, – по невеличкім роздумі погодилася Влянка. – Раз так, можна з’їздити. Мені в аптеку треба. Зачекайте три хвилини, зберуся. А то Юрка повинен був купити, але зрання терміново поїхав до Мінська, викликали з роботи.
І нащо, нащо заїхали ми тоді за Влянкою!
У цей теплий деньок дорога до Бреста була оживлена. Якийсь караван роверистів спинився біля шосу при підземному газосховищу, що розташовується недалеко Добратич; веселі молоді хлопці та дівчата якимось чином просочилися на територію за загородь, і тепер позували біля громозводів, позалазили на земляні кургани і робили там селфі, аж поки з будки не вибіг розгніваний сторож і взявся їх виганяти… Молодь, сміючись, верталася до своїх роверів, покинутих біля шосу… Ряди шпилів громовідводів ясно біліли на тлі голубового неба. Двоє дітей бігали одне за одним по майданчику біля входу.
Розмова дорогою, звісно, зайшла про Оксанку. Влянка висунула здогадку, чи не може її вбивство бути помстою кабебістів: мовляв, ще з тих часів, коли вона зірвала їм «вибори», затаїли вони на неї злість… Але, з іншого боку, часу ж з тих пір пройшло багато, ситуація в країні зовсім змінилася… Ні, прийшли ми до виснови, кабебе тут ні до чого.
А мені всю дорогу крутилося в голові слівце «десь», яке ото недавно використала Влянка. Слівце бабине, у такій старовинній мовній конструкції, яку тепер уже хіба від Влянки чи Льопихи тільки й почуєш. І ось думалося мені це слівце, зганулася баба Мокрина – стала перед очима її суха, тверда постава, її неласкаві руки відчула на своїй шкірі, дощ забив по нічній стрісі, розкрита могила зажеврила жовтим вологим піском… Забуте слівце, вираз, почутий раптом, занурили мене кудись в інший, минулий світ… Зганувся рядок із пісні: «Десь вона щось знає, десь вона щось чула…». Рядок усе повторювався й повторювався в голові, аж поки раптом я не почула: «Вона точно знала, що треба робити, тим її і забили. Всіх заб’ють, хто знає, що робити». Я скинула очі на дівчат, подумала була одразу, що то хтось з них сказав, але ні, вони в цей час мовчали, дивлячись на дорогу. І радіо не вмикньоне.
Значить, знов голос у голові. Та що то зі мною діється?!
Межи тим ми під’їхали до міста, яке жило своїм життям, що завжди здається трохи дивним та недоречним після того, як проведеш якийсь час на селі. Після нашого відлюддя та безлюддя чудними здаються натовпи людей в берестейському передмісті Волинка, потоки машин, яскраві багатоповерхові доми з великими художньо виконаними надписами на стінах «Вясна», «Лета», «Зіма», «Восень», гігантська скошена шайба нової Ледової арени… А там, де десять тисяч літ тому на луковині первісної річки первісні збирачі та мисливці з виду Homo sapiens роду Homo класу ссавців царства тварин збирали собі на сніданок зернятка дикої пшениці, равликів, саранчу, а коли пощастить – то дохлу землерийку чи живого суслика, тепер красувався скляний куб нового супермаркету «Євроопт», і їхні нащадки бродили серед полиць, вибираючи лаки для ногтів, туалетний папір, зубну пасту, булочки з кардамоном, зефір, філе риби, кальмари, вино, мило, бекон, шампунь, лазанью, кетчуп, авокадо. То вже було інше царство. В крамі в цей час було повно народу; в фойє проходила дегустація сирів, в іншому боці – якось там пільгово оформляли кредитні картки, і там стояла довга черга; в приміщенні звучали англійські пісні, і міцно пахнуло свіжою випічкою – мабуть, тільки-но розпилили спеціальний спрей. Ми успішно закупили все, що хотіли (не тільки сіль й запалки, але й баранину-філе, і імбир, і лимони; Вляна виказала невдоволення моїми розкішними замашками) й пішли всі разом на вихід. Словом, усе як зазвичай.
Але тут я зауважила щось незвичайне.
Буває таке скло, особливо часто, чомусь, у вікнах автобусів, крізь яке кольори зовні подаються особливо насиченими: небо – глибоко синім, хмари – на диво виразними, всі відтінки літньої зеленини – непересічно повноколерними. А виходиш з такого автобуса – і як би потрапляєш у більше бляклий світ. Коли ми, з нашими пакетами з покупками, приближалися до великих скляних дверей «Євроопту», мені подалося, що двері зроблені саме з такого підсилювального для барв матеріалу. Тому я трохи здивувалася, коли двері розчинилися, ми вийшли на стоянку для машин – а кольори не змінилися, залишаючись незвично інтенсивними. Подавалося, саме повітря трошки-трошки загусло; подавалося, сила земного тяжіння стала на краплинку, на соту долю ньютона більшою… Відбувалося щось невловне; як би на наших очах на мікрон зрушувалися лінії спектра… Але добре заповнена стоянка жила буденним життям: хтось виходив з машин, хтось сідав назад, хтось викладав продукти у багажник з розвізних візків крами…
Ми підішли до Ленкової машини. У цей час біля нас загамував старенький мерседес, і, ляснувши дверцями, звідтіль вийшов землемір Степан Петруків; як завжди, він перебував у дуже доброму настрої; вінчик срібляного волосся стояв круг голови козирем.
– Ну, що доброго купили? – звернувся він до нас. – На що сьогодні скидки? Доброго здоров’ячка всій кумпанії!
І тут біля нас почувся дитячий крик:
– Мама, мама, смотлі, сьто єта?
Сім’я – він, вона, маленька дочка – стояли біля машини; дівчинка показувала пальцем на небо; всі, хто її чув, відрухово протягнули погляди за її пальчиком, і зойки – ах – …твою мать! – что єто? – капец! – видихнулися з десятка горлянок. Багато хто миттєво наставив на небо телефони – здимати.
Так, звісно, краще було здимати, бо описати те, що побачили ми на небі, словами дуже трудно. Але, як одразу виявилося, камери в телефонах ні в кого чогось не працювали, люди збентежено спробували їх оживити, а по тому хутко опускали безкорисні тепер телефони та на всі очі дивилися на небо.
А там… О, там… З північно-східного боку на нас, на місто повільно насовувалася… насовувався… агрегат? Золоте величезне й величне кільце… фантастична лілія… велетенський крендель… колосальне коло… словом, щось таке неописане повільно пливло небом; золоте, воно не блищало яскраво, але тихо сяяло. Якийсь літальний апарат.
