Бодай Будка - Наталя Василівна Бабіна

Я лупила очі, поки вони не засльозилися, тоді я їх протерла.

Ні, це неможливо. Онде там, над лісом, на сході, має зійти сонце. Але не тут, над колієм, на півночі.

Але ж ось воно, зійшло і хутко піднімається, розгораючись.

Неймовірно. Сонце не може змінити місце сходження. Бо це б означало… Це означало б, що Земля змінила орбіту. Чи радіус нахилу земної осі. Чорт. Ні, неможливо. А коли можливо, то що тоді має відбутися з Землею? А може, це не Сонце? Що відбувається на світі?!

Лягти і заснути.

Кудись бігти, щось робити.

Не думати ні про що, нічого не пам’ятати.

Зрозуміти, що відбувається і, головне, що робити?

Діаметрально супротилежні пориви, і в результаті я доволі довго ходила туди-сюди двором, то сідаючи, то вскакуючи, то пориваючись кудись бігти, то заходячись сльозами, то натужно думаючи… Надзвичайна тиша, надзвичайне безлюддя вразило мене. Чути були тільки ніжні голоси пташок та шелест листів під вітром. Шоса абсолютно пуста. Я сходила, глянула – ніде нікого в обидва кінці. Тут мені щось тюкнуло, і я направилася на той луг, де рвала свої зіллячка Смерть. Луг Смерті починався від дороги. І коли по цей бік дороги трава була пругка, росяниста, то за дорогою на лузі лежала зів’яла, а більші квітки поопускали голови, багато з їх геть висохло.

Вернулася, сіла на ґанок: ноги мене якось не тримали.

А ранок тішився собою, як кожний ранок. Роса блищала, пташки ніжно й радісно співали. Сонце піднімалося все вищій, стало припікати мою лису голову.

Скільки зараз часу? Не знаю. Мобільник розряджений, механічного годинника в мене давно вже немає… Навіть по сонці – коли то сонце – тепер не визначиш… Поїзда, який щоранок стукотів до міста, не буде, це ясно.

А ще мене не покидало неясне, але стійке відчуття, що, поки я спала – чи перебувала в безтямі – я сама якось змінилася. Що я прочнулася не такою, як заснула. Щось нисе шкребе всередині, я начебто підсохла. Ходжу не так, як раніше, руки не так тримаю, чи що?

Я шукала, на що опертися у своїй розгубленості. Коли сонце стоїть на небі не на своєму місці, коли рушиться все, влучно з земною віссю, – може, мені допоможе знайти опору щось маленьке, дрібненьке… Якась жалюгідна звичечка? Де то в мене сигарети? Пачок знайшовся в торбі. Запальничка виявилася пустою, але запалки не підвели. Я була затягнулася; ну й гидотна; як я могла курити раніше?! Шпурнула сигарету на землю; нервово зім’яла вщент пачку; цей довгий недопалок, на який мені було тоді навіть дивитися гидко, я ще буду благословляти – але про це потім.

Може, випити кави? Я встала; з колін упав пачок запалок. Підхопивши його з землі, я зі страхом зрозуміла, що тільки-но використала по-пустому дорогоцінну річ – запалку; запалок у мене то й мало – бо ті, що купила я вчора – разом із сіллю, хлібом, м’ясом, лимоном та імбиром – усе всталося в машині в Ленки; а що в мене взагалі є з їдла48?

Виявилося, небагато. Трошки черствого вже хліба в хлібниці; кілька яєць; макарони… Цукор-рафінад кавалочками, півпачки… Сало несподівано знайшла в далекому куті на поличці, давно забула про цей кавалочок. Кави півпачки. Але при думці про каву, про якийсь бутерброд мені стало так само гидко, як щойно від сигарети… До того ж я не змогла б зварити кави, бо, як виявилося, газу в балоні також не стало…

Час спучувався – я відчувала це. Вибивалися з-під нього, народжувалися тісні роки чи, може, тісні дні.

Пустота кругом мене стала звиватися у великий вир.

Може, вже у всьому світі ніде нікого немає, може, я не тільки остання могіканка Добратич, але й узагалі остання людина у світі?

Сонце стояло на небі абсолютно не там, де йому треба було б, і палило якось по-особливому люто. Пташки і вітер стихли.

Мертва тиша панувала навколо.

Я сигинулася була до перелазу – кудись бігчи – але, випадково зирнувши на шос, застигла на місці.

Я не всталася одна на світі. Нас усе ще було мніго.

По шосі рухалася колона людей; ну як колона… Ніякої впорядкованості колони у того людського потоку, що лився шосом, не було. Як не було й кінця. Нагадувало це історичну реконструкцію, так популярну в Білорусі останнім часом: вихід біженців з окупованого німцями Мінська. То щільніше, то рідше. Люди, як хвилі, котилися з міста, і майже кожний щось тягнув на плечах. Ну, от я зараз у когось усе й взнаю, подумала я, і зібралася вже йти на шос. Але йти не прийшлося. Від потоку відділилися чоловік, який ніс на руках дитину, та біля нього жінка, і стежиною направилися до Будки.

Я не стала йти їм назустріч, чекала біля коворота.

У дорослих були стерті обличчя розгублених; у чоловікові я познала того агента, що продавав мені Будку; дитина – дівчинка років п’яти – мала вигляд просто гранично змучений: блідне обличчя, в окулярчиках запалі очі; у руці корчово затиснутий маленький буренький ведмедик; рука якось ненатурально зігнута – як при ДЦП.

Чоловік з якимось негострим подивом трохи затримав погляд на моїй голій голові.

– Здравствуйте, извините, вы меня помните? – звернувся до мене; я кивнула. – Ради Бога, нет ли у вас какой-то еды для ребенка? Она почти ничего не ела эти четыре дня…

– Как четыре дня? Почему четыре?

– Ну, с тех пор, как всё началось… Как появились эти… Прошу вас, если можете, накормите ее!

Значить, я пролежала в безпам’ятстві чотири дні…

– Да, конечно. Пойдемте со мной.

Я завела захожих на веранду, і перш за все подала на стіл хліб, цукор та три яйця – трошки, щоб не нашкодити голодним.

– Яйца сварить бы, конечно, но не на чем. Ешьте, пожалуйста, но по чуть-чуть, иначе вам может стать плохо после такого голодания. Потом поедите еще. Вот вода запивать.

На хвилину запала тиша.

Декілька скибочок чорного, декілька скибочок білого на тарілочці; білі паралелепіпеди цукру; три яйця, як три світи в потоку світла від збитого з пантелику світила, промінь якого падав на це пригощення під небувалим кутом… Поблискує золотий бережок тарілки.

Багато часу пройшло з тих пір, багато чого відбулося, багато чого вивітрилося з пам’яті, і я вже не дуже добре пам’ятаю їх, ту родину ріелтора. Пам’ятаю, що лице його, таке безжиттєве, коли я познайомилася з ним як з ріелтором, тепер, коли я бачила його як біженця, парадоксальним чином ожило; пам’ятаю, у неї було крашене світле волосся, коріння темне, з сивизною; волоски в бровах, давно не вищипані, в різні боки… І пам’ятаю той погляд дівчинки. Не дай Бог.

Але Богу дякувати, що в мене було, що їм дати поїсти.

Вони розказали мені, що відбулося в Бресті – точніше, «на Востоке два», в новому та густо заставленому стрімкими скелями пофарбованих у веселі кольори багатоповерхівок районі Бреста, де вони…

– …жили до этого. Ну, этого всего… Я на СТО… был… машина барахлила… слесари знакомые там… Юрка позвал меня под машину, показать, что надо сделать с