Бодай Будка - Наталя Василівна Бабіна
Серце захолонуло.
Особливого страху картині надавало те, що невідома ця річ заполонила майже все небо, погрозливо, небезпечно нависаючи над містом.
Колосальна споруда, беззвучна, як мара, велична, зупинилася. Усі, хто був на майданчику, не відривали від неї очей. Дивне сяйво, непоясненна аберація барв зміцнилися ще на дрібку. І раптом знов з усіх уст видихнулося: а-ах!
Бо всі ми раптом перемінилася. Всі ми, хто був тут, раптом опинилися перевдягненими. На кожному з нас – на Ленці, Влянці, Степані, на дівчинці, що перша побачила диво, її мамі, на хлопцях, які стояли кіля мотоцикла, на охоронниках та продавцях «Євроопту», які висипали на ґанок, – словом, на всіх чисто враз зник їх старий одяг, перемінившись на золоті шати. Я зирнула й на себе: і на мені тихо горіло золоте вбрання… До землі впав поділ затканої золотом сукні, тісно лягли на зап’ястя золоті рукавчики; що у мене на голові, я не бачила, але у Вляни та Ленки на головах красувалися золоті намітки, майоріли велюни. Ейфорія, не подібна ні на алкогольну, ні на ейфорію кохання, підняла мене на вершину хвилі ніжності; непереможна гармонія, молода радість захлиснула душу… Я дивилася навколо: мусить, усі відчували щось подібне. Ясніли золоті шати, обличчя променилися щастям… Я зроду не бачила Влянки такою: розгладилися зморщечки, зоріли благословенні очі… Мені самої хотілося плакати й сміятися, хотілося дякувати й молитися гарячими словами… Аж раптом, так само зненацька, як піднялася, хвиля радості впала; зникли, як не було, золоті шати – вони знов стали не дуже новими джинсами та китайськими блузками; на обличчя знов наповзли зморшки; але я з подивом зауважила, що легенька хусточка, яку завивала Влянка, щоб сховати від докучних поглядів голу після хіміотерапії голову, не вернулася на місце, десь ділася. Ошелешені, ми переглядалися…
А на стоянці тим часом знову відбулася переміна мізансцени. Як з повітря, як-от з цієї аберації барв, тут матеріалізувалися люди. Чи люддя. Чи інопланетяни. Вони виглядали зовсім як люди, серед них були «жінки» і «чоловіки». У білих комбінезонах, з автоматами – так, так, те, що вони тримали у руках виглядало конкретно як дуже сучасні автомати дуже модернізованої армії. Страшні були обличчя цих людей… Ні, вони зовсім не були виродливі, – риси цілком правильні, – але вони були цілком позбавлені будь-яких почуттів. Емоції абсолютно відсутні. Стерті, як шматкою. Вони, ці матеріалізовані, дивилися на нас абсолютно без емоцій. Без гніву, без ненависті, без любові, без цікавості. Рівно. Було моторошно дивитися на них, бо вони гляділи на нас не так, як люди дивляться на людей. Так може дивитися інженер-технолог хлібозаводу на мурашку в лісі, недбала бібліотекарка на формуляри в скрині, молода мама хворої дитини в лікарні на зовнішню рекламу на вулиці за вікном – як на щось абсолютно нецікаве, пусте, неважливе. Але, очевидно, вони все ж за нами слідкували, стежили – може, то було їхнім рутинним обов’язком?
Одна з «жінок» злегка провела «автоматом» – і Влянка, розрізана надвоє, осіла на землю. Кров хлинула тихим водопадом з-під верхньої частини тіла, червоним плащем покривши ноги, натікаючи калюжею на асфальті.
Моя кров застигла мені в жилах, буквально. Волосся стало сторчма проволокою. Мову відняло. Я закаменіла.
Розпачливий, одчайдушний, нелюдський крик залунав побіч – кричала мати тієї дівчинки, що перша зауважила незрозуміле явище на небі. Витріщивши очі на Влянку, верещала вона дико, але недовго: та сама жінка знов злегку повела автоматом, і блондинка змовкла. Дві частки її тіла тепер лежали в шарлаховому ставкові на пильному асфальті біля ніг чоловіка й доньки.
«Оставайтесь спокойными. Не следует кричать», – почувся в моїй голові рівний голос жіночого тембру. Я глянула на Ленку і Степана – збілілі, з дикими очами, вони в цей момент також звели очі на мене, і я зрозуміла, що вони чують те саме. «Не следует кричать. Сохраняйте молчание».
Чоловік біля нас підхопив дівчинку на руки. Крики, верески, що були почулися в різних боках стоянкою, затихли, обірвавшись.
Від люддя, яке забило Влянку, протягнувся до її тіла якийсь прозорий шланг, вибралася з нього прозора оболонка, обхопила, як змія кролика, знівечене тіло сестри і, чмокнувши, втягла його в шланг, всмоктала й кров; ми бачили, як в середині неї перемелювалися повільно м’язи та костки… У шлангу перемелена речовина зменшилася в обсязі та потрапила кудись в середину тієї «людді». Потім така ж доля напікала тіло жінки побіч. Я бачила, як чоловік, що тримав тепер дівчинку на руках, обісцявся…
«Оставайтесь спокойными. Вы будете оповещены», – рівно промовив той самий голос у голові. – «Всем следует отправляться домой».
Наступної миті люддя в білому пропали. Розчинилися в повітрі. Зчезли. Ще за мить споруда в небі зворухнулася і повільно стала рухатись далій, на південний захід. І за мірою її віддалення верталися до звичного барви, нормалізувався спектр – і в той час, коли остатній край золотої лілії сховався за небовидом, нічого, крім білих, аж синіх, облич людей на стоянці, не нагадував про те, що тут відбулося.
Ніхто не ворушився. Ніхто ніц не говорив. Повне мовчання залегло світом.
– Що це? – прошептала я. – Зараз щось було?
– Так, було, – також шепотом відповіла Ленка. – Бо як то був сон, де ж тоді Вляна?
– Так, що то було? – повторив Степан, озираючись; він дрібно трясся. – Ой, Боже ж мій милий, що то було?
Ожив поруч чоловік із дитиною на руках, кинувся у свою машину.
Ленка достала з торби мобільний, спробувала набрати номер – міліції, як я зауважила.
– Холера, нема зв’язку. Степане, в тебе те саме? – вона кинула мобілку назад у торбину. – Степане?
Степана очевидно не тримали ноги, і він сів на капот. Не відповідав. Ленка повернулася до мене.
– В тебе телефон робить?
Я зирнула.
– Ні. Що тепер робити? – спитала я.
– Поїхали, – Ленка направилася до своєї машини.
– Куди?
– Я б хотіла спочатку заїхати до своїх, чи все там гаразд. А там – по обставинах.
Між тим стоянка заповнилася рухом. З «Євроопту» потоком вибігали люди; дехто хотів туди зайти, але таких не пускали охоронники; машини стали хутко виїжджати; мимо нас пронісся автомобіль, який вів чоловік загиблої блондинки; на повороті його занесло.
Тут я хочу зробити невелике відступлення.
Впевнена, що знайдуться такі читачі, які по прочитанні цієї глави обвинуватять мене в товстошкірості як особу й в непрофесіоналізмі як письменницю. Як!? Відбулися такі жахіття, на очах головної героїні, вона ж авторка, страшною смертю загинула сестра, близька їй настільки, що вже ближчій не буває, а потім
