Бодай Будка - Наталя Василівна Бабіна

з небес падає, камені з неба, сиплеться каміння, і втрапляє в цицьки, і кам’яніє там молоком, каміння болю, грудки затверділого молока, кругляки муки, і з цицьок тоді тече не молоко, а кров. Каміння з небес втрапляє в голову, в спину, каміння падає в гарячий, як присок, пісок дороги, підіймає тонку пилюку, яка осідає на ногах, на обличчі, на очах. Нещадно. Нещадно. Нещадно палить сонце. Нещадний світ. І Марія Сєргуц горбиться, затуляє собою сина – від каміння, від пекучого сонця. Син вертить голівкою, він ще шукає цицьку, але кричати вже не може – тільки слабо, тихо пхинькає. Серце Марії розривається від цього тонкого плачу, вона хотіла би дати сину цицьку, щоб накормити його хоча кров’ю, Марія худа, але крови, вона знає, у неї ще багато, і син знебожений, вона хотіла б дати йому цицьку, але вона не може цього зробити, бо кругом неї, в пилюці, під пекучим сонцем, стоять колом худі озброєні чоловіки. Шмайсери, калашникови, Марія Сєргуц не знає, що ще. Однострої, сиві та темно-сиві, чорні. Картузи з кокардами. Марія Сєргуц зі страхом придивляється до них, до їхніх тяжких облич. Чому знедолений світ? Чому вмирає новонароджений хлопчик? Чому ми не потрібні нашій землі, чому ми чужії для неї? Чому чоловіки поглядають так, ніби не вміють дивитися вдаль, не вміють дивитися далій своїх калашникових? Чому в їх очах голодна пристрасть?

Колись Марія Сєргуц бачила, як вмирає від того, що його покусав шалений собака, її маленький братик. Думала, що нічого жахливого бути не може. Але тепер вона розуміє, що може, і що цей страх перед нею, це випробування перед нею, їй судилося пережити це…

Вона ще більше жахнулася, коли серед чоловіків побачила молоду жінку, може, дівчину; ангельське ніжнощоке обличчя, дитячі вуста-пампушки, білі пальчики… Конічні пальчики стискали автомат; чомусь цей янгол-дівчина вельми коротко підстрижена; а коли очі Марії зустрілися з очами – золотими рибками дівчини, ось тоді Марія і жахнулася.

Переляканий її переляком майже до смерті, в корчах раптом заспівав соловейко.

Мене аж жаром обдало. Уф. Я хочу це записати, зрозуміла я. Це треба записати, коб було. Комп мій не працює – то хоч на чому, хоч на камені. Невже в мого недокінченого роману є майбутнє? Невже ж є сенс в тому, щоб його писати?

Почекай мене, Маріє. Я постараюся це написати, я ще напишу про тебе, почекай. Але й ти допоможи мені.

Пошуки союзників

Я винесла надвір товщезний рулон чорного полотна, відгорнула трохи на столі.

Яке має бути оте «чорне», що в ньому мають бути одягнені жінки? Що то таке має бути, яке вбрання? Виточки, пройми? Ясно, що ніяких фальбонок я зробити просто не зможу, але взагалі, яким вона має бути – вбрання для години Х? Зробити балахони з дірками для голови та рук, сфастригувавши на живу нитку?

– Як мені хотілося за молодих років мати білу єдвабну66 спідницю! Білу, як свіжий сніг, як яблуневий цвіт… Каптанчик такий у мене був, а мені хотілося ще спідницю – в такому вбранні під вінець йти… Не сталося. Не було нигди спідниці білої… – до мене підійшла Марія Сєргуц, погладила чорне шорсткувате полотно.

– Але ж віте були замужем?

– Чом ні, була, і аж два рази. Але вперше я виходила заміж у війну, тоді не до весільних суконь було, а вдруге – вже за савєтами, тоді вже не вінчалися в білому, та й не можня мені було, я ж вже була не дівка… І не знала я тоді, хто я – чи то вдова, чи то покиданка… В сільраді розписалися, а в церкви – тищечком-нищечком, коб ніхто не бачив… – пані Марія потерла тканину між пальцями. – Зреб’я, але майстриха добра ткала. Треба так пошити, щоб руки були закриті, і щоб хустка на голові, і на ноги онучі намотати… Буде тут полотна на все це? – звернулася вона до мене.

– Думаю, так. – (Я вже не стала перепитувати, що таке зреб’я, інтуїтивно здогадавшись, що то значить – просте домоткане полотно.)

На рівні інтуїції я також погодилася з тим, що голова, руки та ноги мають бути прикритими. Але як ото з тими рукавами справитися? Як взагалі зшити це все, коли я останній раз таким займалася років з 40 тому, у радянській школі на уроках обслуговуючої праці? От що-що, а ні кроїти, ні голки в руках не доводилося тримати протягом життя… Чи, принаймні, я такого не пам’ятала. Піти до фермерши, у неї на Петром проданої машинці застрочити? Чи тут краще все ж тут на місці руками?

І тут я обмерла. Голки то в мене є, заховався привезений колись з якогось готелю похідний набірчик. А нитки?! У мене ж немає ниток! У тому ж набірчикови їх кіт наплакав, та й ще різнокольорові. Холера, що в мене з головою?! Як я могла не подумати про нитки, коли була в Києві? Де тепер їх брати?

Я стала лихоманково міркувати, і зганула. Степан-землемір! У нього ж жінка швачка. До речі, Віра ж, жінка, як раз Панасюк-Корнелюк! От лихо, не згадала одразу, коли Толік пішов до Прилука. А тепер прийдеться самій туди бігти, немає чого робить.

Пояснивши ситуацію домашнім, побігла.

Страшнувато було йти колією, відкритою для всіх поглядів, тому я спустилася в долину. Невзабарі доріжка втекла в ліс. Тут дерева ховали мене від можливих недоброзичливців, але все одно йти було моторошно: якесь незвичний, червонуватий, відтінок денного світла, незвичний кут, під яким падали тіни, надавав знайомому лісу погрозливий вигляд… І ще я весь час з острахом чекала, не дай Боже, отого нападу асфіксії… Суха земля всипана жовтою мертвою шипотою, колюче гуляччя акацій нависає над стежкою та дряпає шкіру…

Але все обійшлося, і ось я вже біля села. Вулиця геть пуста. Тільки десь у районі школи чути якісь крики. Чи, скоріше, це речівки, здається, вухо розбирає і грукот барабану… Що це? Чомусь згадуються збори піонерської дружини. Але які тепер можуть бути піонери? Що б то не було, мені туди не хочеться. Хата Степана в Закруглому, на виселках, направлюся спочатку до нього, може, вони з Вірою вдома. Я, правда, не дуже чітко пам’ятала, де саме тая хата, але сподівалася якось знайти.

А шукати навіть не прийшлося: біля одного з домів на такій самій пустинній, як і в центрі села, вулиці в Закруглому стояла групка людей, в яких я відразу пізнала Толіка, Степана і Віру. Розмова поміж ними, видно, була не дуже приємною.

– І не проси, і не ходи! – почула я слова Степана, підходячи. – Нічого віте не докажете. Ти прийшов і пішов, а нам тут жити.

На мої кроки всі троє обернулися. Я давно не бачила Степана та Віру; обличчя Степана видавалося мертвенним, а Віри – як у людини, яка цілком перестала помічати та приймати красу і не ставить більше запитань; у минулі часи я б подумала, що вона міцно п’є.

– О, ще одна притягнулася, – замість вітання сердито сказав Степан. – Чого вас носить нечиста?

– Чом же ж нечиста? Доброго здоровця! – я зробила вигляд, що