Бодай Будка - Наталя Василівна Бабіна

Я не знаю. Я тільки лежу обіч з тобою, Толіку.

І я також засинаю.

До мене приходить подруга-Смерть

Коли прочнулася, місячне сяйво все так само заливало веранду – значить, я спала недовго, – Толі біля мене не було – значить, пішов на варту до хлопців, – і кругом стояла тиша – значить, все поки спокійно.

Дивна ніч, дивний настрій, дивні думки.

Я нічого не забула – про те, що чекало напереді; але коштовний, як мало що, спогад про оцю ніч змінив мене. Якось – навіть не почуттям, не відчуванням, не думкою – я знала: те, що відбулося сьогодні між нами, – це важливо, це допоможе. Я стала гордою, ось у чому справа. І ще більше тепер хотіла жити. Хотіла, щоб ми всі жили.

Це абсолютно не в’язалося з серйозною ситуацією, але я, лежачи у темряві, потихеньку собі усміхалася. Мені подалося, що чиєсь обличчя наблизилося було до вікна – але скоріше ангела, а не демона. Я подумала: а чи цвіла та біла квітка, думки про яку почув Толя, цього року?

Чудно, але я відчувала себе тепер іншою. Не такою, якою була ще вдень. А що змінилося? Вуглик запалився всередині, вуглик, який буває в пропаленій печі. Де саме? У серці, у голові? У душі? Животі? До мене знову вернулися ті запитання, що весь час – пам’ятала я про них чи ні – були зі мною, але вернулися, освітлені світлом того вуглика. Для чого люди живуть? Ні, справді. Що за пустота, чим заповнена пустота тримає їх – кожну голову, кожні дві ноги в штанах або в єдвабних спідницях, кожне серце, кожну душу? Що таке людина: м’язи, вантроби, мозок з переважно дурними чи дрібними думками. Душа. Кров. Ота сексуальність. Оте кохання. Де воно хорониться? Нащо? Може, оте невеличке тепле світло всередині, що зрідьчасу запалюється і довго не триває – воно й є специфічною ознакою людини? А в котів як?.. Сон м’якою лапою кота знову накрив мене.

…Коли я вдруге за цю ніч прочнулася, ніч набула такого кольору, нисе в завис камінного вуголю у воді додали молока – світало. Перше, що відчула – я хочу поцілувати Толю. Тихенько встала, заглянула в сусідній покой, де мирно спали Каленик та Василько, а кіт, по-моєму, робив вигляд, що спить, потім вдягла знову свою найкращу синю сукню – кілька разів за все життя я задумувалася ранком, що вдягти, сьогодні був якраз такий ранок, – накинула плюш і вийшла на ґанок. Ранок був вельми холодний. Різкий вітер з того боку, де раніше була північ, відразу пронизав до шкіри. Я відрухово знизала плечима. І завмерла. На лавці під яблунею сиділа Смерть.

Вона була все в тій самій синьо-зеленій довгій сукні, кошик стояв поруч. Блідна і тонка, вона дивилася на мене сумно і спокійно. Очі її сяяли флікерним відбитим сяйвом. Поруч з нею, на розгілці яблуні, сиділа велика пташка – то була пава, точніше, павич. Пташка, красиво повернувши голову з короною, уважливо дивилася на мене.

…Ти не знайдеш відповіді на свої запитання – і не шукай їх, – почула я голос Смерті в своїй голові. – На цих сходах мніго вибитих сходинок, на цій гулячці обірване листя на верхівочці. Смерть – запорука життя, а і я не відаю того, про що ти питаєшся. Не відаю і того, чи вийде в нас сьогодні спинити того, хто в темряві не мовчить, хто випускає і висмикає, хто випльовує і виливає.

Смерть встала і, залишивши кошик на лавці, підійшла до мене. Від неї війнуло… пахнуло чимось таким… не холодом, не ароматом… якимось сполученням холоду і аромату… яке перебивало різкий вітер, як перпендикуляр пряму – і від цього робилося тепло.

Смерть дивилася мені в очі і беззвучно говорила.

…Не шукай відповіді на запитання чому. Але ти можеш запитати мене про щось інше: що і як.

Смерть доторкнулася пальцями до моєї скроні; відчування було, начебто скроню мазнули «Диклоран плюс» – одночасно і гарячіло, і холоділо.

…Питайся, коли хочеш, сказала вона.

З розгубленості я бовкнула найнедорічніше запитання, яке тільки можна було придумати:

– А що тепер у Америці?

У люмінесцентних очах Смерті промелькнув подив.

…А що в Америці? На Марс полетіли. Коли ти хочеш, після невеличкого роздуму промовила вона, ти можеш туди втрапити через свою нору… Хочеш? – я відмовно похитала головою – Питайся ще?

– Скажи, у мене хтось народиться від Толіка? – знову бовкнула я.

На лиці моєї співрозмовниці промелькнула легка, перебіжна усмішка.

…Хиба після смерті, – відповіла.

Незрозуміло. Що вона мала на увазі: після того, як я вмру, чи після Смерті, тобто після того, як хтось народиться в неї?

…Я думала, ти станеш питатися про те, що і як вам робити сьогодні. А ти про Америку. Нема чого розраховувати на них.

– Так, так, звісно. Я просто від того, що зненацька…

…Ні Смерть, і ніхто не знає, а тим паче у Америці, що робить, коли тут хтось тихий, що мовчить у темряві, що випускає і висмикає, що випльовує і виливає, намагається видертися, – промовила Смерть. – Я тільки можу допомагати тим, хто намагається з ним боротися. Чого, ти думаєш, віте до цих пір ще живі, коли навіть дим з комина стає причиною розправи? Бо Смерть тримає над вами свого полога. Бо Будка стоїть біля луговини Смерті. А над тим, хто в темряві, є тільки одна сила, але промислу тієї сили не знає навіть вона сама. Я не знаю нічого про те, хто то там у темряві. Відаю тільки, що він росте. Він з’явився в перші часи, а до часу перших народів виріс до погрози. Скажу ще раз, я не знаю, хто він або що він, але знаю, що вища сила це знає. Поки я ходжу по лузі, я мніго чого довідалася і зрозуміла. Божевільний м’яч під регіт того, хто його кидає, скаче по молодих паростках, і його неможливо вирвати з рук того, хто регоче, – але можна, коли є сприт, перехопити його в повітрі та втекти з м’ячем. Можна ще принести в заполі сочанистих яблук, і пригостити того, хто кидає м’яч, – можливо, він на час забуде це робити.

Нічого не розуміючи, я мовчки дивилася на неї. Який м’яч, які яблука? В своєму стані я не здольна була трактувати алегорії. Мабуть, Смерть це зрозуміла.

…Викопайте закопану під колодою, – промовила вона. —

Дякую, пояснила, – подумала я.

…Поясню, – почула в голові її голос. – Слухай. То було тоді, коли землю міряли моргами, гроші рахували копами, а збіжжя сплавляли Бугом. Плотогон, який жив тут, в Лисячому Хвості, був жонатий вже майже два місяці…

…і вже знав, що в них з жінкою буде дитинка, коли наприкінці листопада ішов стежкою разом з нею до річки. Усе літо він ганяв плоти з Берестя до Гданьська і от тепер мав забрати в купця у Бересті решту плати, яку той йому був ще винний. І ще одну справу мав у місті: передати обценьки та ножиці такі фахові товаришеві своєму, якому вони треба були. Він добре заробив, тим що був хлопець міцний і спокійний – а таким і мусить бути справний