Викрадачі - Елізабет Костова
— Бажаєте сьогодні щось іще купити? — запитала продавщиця, загортаючи й вкладаючи до мого кошика дві безкоштовні ароматні палички.
— Ні, ні, дякую. Більше нічого не потрібно. — Посадила Інгрид у візок, схилилась над нею — це допомогло спинити пощипування в очах.
22 грудня 1877
Mon cher oncle et ami!
Велике спасибі за Ваш чудовий лист, на який я навряд чи заслуговую, але який буду з любов’ю зберігати й перечитувати кожного разу, коли мені знадобиться заохочування у скромних моїх живописних спробах. Сьогодні дійсно похмурий день, і мені спало на думку, що можна розвіятися, пишучи до Вас. Зрозуміло, Ви прийдете до нас на Різдво, ми вже з нетерпінням на це чекаємо — приходьте у будь-який день, будь-яку годину, коли зможете. Ів сподівається повернутися на кілька днів сюди на свята, хоча довшу відпустку йому, скоріше за все, не нададуть, і він буде змушений повернутися на Південь, щоб закінчити свої службові справи на Новий рік. Гадаю, що святкуватимемо ми доволі стримано: татусь знову застудився — ні, нічого страшного, запевняю Вас, але він швидко втомлюється, а очі в нього болять сильніше, ніж зазвичай. Щойно я допомогла йому лягти у вітальні, приклала теплі компреси, а коли я востаннє зазирнула до нього, полум’я в каміні горіло так гарно, затишно, а татусь заснув. Я сьогодні й сама трохи стомилася, не можу ні до чого взятися, окрім як писати листа, а вчора мені добре малювалося, тому що я знайшла гарну натурницю, Еме, нашу іншу служницю. Одного разу вона сказала мені, зашарівшись — коли я спитала, чи знає вона Ваш улюблений Лувесьєн,[66] — що сама з найближчого сусіднього села, яке зветься Ґрем’єр. Ів вважає, що мені не слід турбувати слуг і робити з них натурниць, проте де ж іще я знайду таку спокійну модель? Сьогодні, однак, вона пішла у господарчих справах, а мені потрібно прислухатися до татуся, поки я сиджу й пишу до Вас.
Ви бачили мою студію і знаєте, що там є не тільки мольберт і робочий стіл, але й цей письмовий стіл — він у мене з дитинства. Цей стіл належав моїй матері, й вона розписала всі його тумби й панелі власноручно. Я завжди пишу листи саме на ньому, часом поглядаючи у вікно. Впевнена, що Ви легко можете уявити собі, який промоклий стоїть сад сьогодні зранку — навіть не віриться, що саме тут улітку був той справжній рай, у якому я малювала. Але все одно, він і тепер прекрасний, незважаючи на голі дерева. Уявіть собі цей сад, мою зимову втіху, mon ami[67] — уявіть заради мене, будь ласка.
З любов’ю
Беатриса де Клерваль
Розділ 24
Кейт
Коли Роберт повернувся додому, я не стала згадувати горище. Він стомився після цілого дня занять, і ми мовчки сіли за обід — я приготувала суп з квасолею, — а Інгрид поряд з нами пускала бульбашки з яблучного пюре й моркви. Я нагодувала її, витерла їй ротик вологою серветкою і все намагалася зібратись із духом та спитати в Роберта хоч що-небудь про його роботу, але так і не наважилася. Він сидів, підперши голову рукою, під очима залягли темні кола, і я зрозуміла: для нього щось змінилося, хоча я й не знала, що саме і як саме. Мало не щохвилини він дивився повз мене на двері кухні, безпорадно блимав очима, немов очікував когось, хто так і не прийшов; я знову відчула колишній дрож замішання й неясного страху, не бажала простежувати його погляд.
Після обіду він ліг і проспав чотирнадцять годин. Я ж навела лад у кухні, поклала Інгрид спати, прокинулася разом з нею вночі, з нею ж прокинулася вранці. Поміркувала, чи не запропонувати Роберту прогулянку, але, повернувшись після короткого походу на пошту, побачила, що він уже пішов, ліжко залишилось неприбраним, а на столі стоїть тарілка з недоїденою вівсяною кашею. Щоб пересвідчитися, що його немає вдома, піднялася на щедро розмальоване горище, знову побачила калейдоскоп зображень тієї жінки, але Роберта там не було.
На третій день я вже не могла більше мовчати; подбала про те, щоб Інгрид уже спала, коли Роберт повернеться надвечір. Унаслідок того вона мала пізніше лягти спати вночі, це порушувало режим, але то була невисока плата, щоби для мене світ знову став на своє звичне місце. Коли Роберт увійшов, на нього вже чекав гарячий чай, тож він одразу сів за стіл. Обличчя в нього було дуже стомлене, посіріле, одна щока якось обвисла, немов він ось-ось засне або й розплачеться, якщо взагалі з ним не трапиться інсульту. Я заздалегідь знала, що він прийде стомленим, і здивувалася власному егоїзму, тому що зібралась влаштувати йому довгу й серйозну розмову. Зрозуміло, частково це було заради його власного блага: щось із Робертом було не так, як слід, я повинна була йому допомогти.
Поставила на стіл чай для нас обох і сіла, намагаючись зберігати спокій.
— Роберте, — почала я, — знаю, що ти втомився; проте, можна, ми кілька хвилин поговоримо?
Він подивився на мене, не опускаючи чашки, волосся з одного боку стирчало, вираз обличчя невдоволений. Тільки тепер я збагнула, що він не приймав душ — видно було, що він не тільки стомився, але й шкіра була масна. Прийдеться заявити, що він не повинен так перевтомлюватися — що викладанням у коледжі, що розписуванням стін на горищі. Він же просто виснажує себе. Роберт поставив чашку на стіл.
— Що я зробив не так на цей раз?
— Нічого, — одразу відповіла я, але в горлі уже піднімався клубок. — Ти нічого не зробив не так. Просто ти мене непокоїш.
— Не потрібно непокоїтися, — сказав він. — З якої речі ти мала б непокоїтися через мене?
— Ти виснажився, — наполягала я, стримуючи сльози. — Ти так багато працюєш, що виглядаєш виснаженим, а ми вдома тебе майже зовсім не бачимо.
— Так ти ж саме цього бажала, хіба ні? — пробурчав він сердито. — Ти
