Викрадачі - Елізабет Костова
Удома я жадала від Роберта небагато: він почав читати платний літній курс лекцій, щоб заробити трохи грошей додатково, і я була вдячна йому. Невдовзі він знову почав малювати ночами на горищі, а іноді залишався на ніч у коледжі й малював у студії факультету. Здається, він більше не спав удень — принаймні, я цього не помічала, — незважаючи на те, що вночі Інгрид будила нас, як завжди. Він показав мені декілька невеличких полотен — натюрморти з гілками й камінням: він задавав це студентам, малював і сам. Я посміхнулася й утрималася від зауваження, що виглядають вони, як на мене, мертвими. Вони нагадували мені значення французького терміна — nature morte.[62] Кілька років тому я могла б посперечатися з ним про ці картини, подражнити злегка, обговорити деталі, тому що така увага була для нього приємною, могла б сказати, що для завершення полотна не вистачає лише забитого фазана. Тепер же я вбачала в цих картинах не дерево й каміння, а скоріше наш хліб з маслом, тому й проковтнула язика. Інгрид потрібний був дитячий харч, бажано натуральна морква й шпинат. Настане час, і, можливо, їй захочеться вступити до коледжу Барнарда.[63] А минулого тижня протерлася на колінах моя єдина піжама.
Якось у червні, вранці, коли Роберт пішов на заняття, я вирішила поїхати до міста, хоча потреби в тому й не було — просто мені вже набридло гуляти з коляскою вуличками студентського містечка. Одягла Інгрид, поклала її у колиску, щоб вона погралася кілька хвилин сама, поки я візьму светр, ключі від машини, гаманець. На гачку біля вхідних дверей моїх ключів не було, й я одразу здогадалася, що їх узяв Роберт, поки я доїдала сніданок. Іноді він їздив до коледжу, якщо сильно спізнювався, а де його власні ключі — здебільшого не пам’ятав. Зараз це мене вмить роздратувало не на жарт.
Я зробила останню спробу й видерлася на горище — подивитися, чи не залишилися Робертові ключі на столі, в купі його особистих речей. Зазвичай там був справжній натюрморт з м’ятого паперу, ручок, серветок, телефонних карток, навіть грошей. Так зосередилася на своєму пошуку, що не збагнула одразу, що саме бачу. Я все ще дивилася на засмічений стіл у надії відшукати ключі й виїхати на прогулянку, коли зрозуміла, що на горищі панує напівтемрява. Повільно потягла за шнурок, увімкнула світло. Я не була тут уже два чи три місяці — ні, чотири, з народження Інгрид. Як я вже казала, то був старий сільський будинок. Внутрішній бік даху був не завершений, замість стелі — голі балки й поперечини. Горище було невеличким, влітку тут було спекотно, як у пеклі. На щастя, у нас у горах спекотних днів небагато. Я з безнадією поглянула на стіл, де лежав звичний мотлох, потім знов оглянула все навкруги.
Не можу сповна описати своє перше враження — хіба те, що воно змусило мене скрикнути вголос: всюди було обличчя жінки, жінка була на всіх поверхнях горища — частини, варіанти, повтори… Розсічена на частини, пошматована, нехай і без крові. Її обличчя я вже знала, й тепер бачила його в десятках примірників по всьому приміщенні: усміхнене, серйозне, різного розміру, з різним настроєм. Іноді волосся в неї було зачесане догори, іноді перевите червоною стрічкою або накрите темним бриликом чи капелюшком, ось вона в сукні з низьким декольте, а то з розпущеним волоссям і оголеними грудьми — це приголомшило мене вкінець. Часом була сама рука, окремо, прикрашена маленькими золотими каблучками, або старомодний високий черевик на ґудзиках, а то й етюд окремого пальця, босої стопи або, на мій жах, ретельно окреслений зморщений сосок, вигин оголеної спини, плеча, сідниці, глибока тінь між розсунутих стегон, і раптом — аж я здригнулася від несподіваного контрасту — ретельно застібнута рукавичка, похмурий чорний корсаж сукні, рука з віялом або з букетом квітів, закутане в плащ таємниче тіло, а потім знов її обличчя: в профіль, в три чверті, анфас — з чорними очима, сумне.
Дерево, на якому він малював, було відполіроване піском (горище не завершене, але поверхні рівні, оброблені), так що він мав змогу писати найменші деталі. Основу цього колажу він розписав ніжною сіро-блакитною фарбою, зробив рамочки з весняних квітів, не таких живих, як численні зображення жінки, проте витончених, їх легко було впізнати: троянди, яблуневий цвіт, гліцинії, — квіти, які росли в нас на території коледжу й подобалися нам з Робертом. Балки були прикрашені довгими скрученими стрічками, червоними й синіми — це створювало особливу оптичну ілюзію, що нагадувала мені шпалери у вікторіанських спальнях.
Дві короткі стіни горища були відведені пейзажам, написаним досить вільно, можна було вважати їх даниною імпресіонізму; і в кожному була присутня та сама пані. На одному було зображено берег моря, зліва здіймалися скелі. Жінка стояла сама, на певній відстані від глядача, і вдивлялася в морську далечінь. Тримала в руці парасольку, на голові був блакитний капелюшок, прикрашений квітами, і все ж мала прикривати очі ще й долонею, бо сонце, граючи на воді, засліплювало. На іншому пейзажі була сіножать, вкрита цятками різних кольорів, що мали зображувати квіти влітку; жінка напівлежала у високій траві під розкритою парасолькою й читала книжку, а на красивому обличчі грали відблиски рожевого візерунка сукні. На мій подив, поряд з нею була дитина, дівчинка років трьох-чотирьох, яка перебирала квіточки. Я тут же подумала, чи не пов’язана ця варіація з появою в