Викрадачі - Елізабет Костова
Я присіла на рипуче крісло Роберта біля письмового стола. Дивлячись на те дівча серед квіточок, на її платтячко, капелюшок і кучеряву голівку, я згадала, що не можу більше залишати Інгрид, яка не спала, саму в колисці. На горищі залишався один вільний куток, скісне ребро даху, не вкрите живописом. Решта стелі й стін була насичена красою, вибухом кольорів, сповнена присутністю тієї жінки. Незавершені полотна на мольберті теж зображували її: на одному вона закутана в темну тканину, написану ще тільки наполовину (плащ? шаль?), обличчя затінено, а в очах — що? Кохання? Жах? Вона дивилася прямо на мене, і я відвела очі. Інше полотно лякало навіть ще більше. Там було зображено її обличчя поряд з іншим — мертвої жінки, яка привалилася до її плеча. Волосся у мертвої було сивим, одягнена вона в такий само старомодний студійний костюм, посеред лоба червоніє ранка — темна дірочка, маленька, глибока, чомусь жахливіша за будь-яку велику криваву рану. Тоді я вперше побачила той образ.
Ще одну довгу хвилину я сиділа. Горище, полотна — я розуміла, що то була найкраща робота його пензля, яку я тільки бачила. Видатна робота, в якій виявився весь його хист, вона справляла також враження пристрасті, готової вибухнути, пристрасті, яку він відчайдушно намагався стримати. Щоб написати це, потрібні були дні й ночі, тижні — можливо, місяці. Я згадала фіолетові набряки під очима Роберта й те, як шкіра на щоках і лобі пішла зморшками від напруги. Він уже двічі чи тричі говорив мені, що відчуває творчу наснагу, йому хочеться тільки писати й писати, а спати тепер зовсім не хочеться, я ж заздрила йому, бо сама цілими днями почувалася напівсонною — після того, як ночами колихала й годувала Інгрид. Неможливо було продати горище, переповнене живописом, проте, можливо, вдасться виставити ті два полотна? Якщо говорити відверто, я молилася, аби ніхто більше ніколи не побачив ту приголомшливу феєрію. Як потім пояснити це власнику будинку — коледжу? Ні, перш ніж ми колись залишимо цей будинок, Роберту прийдеться замазати все, що він намалював. Від цієї думки — що прийдеться зафарбувати таку чудову роботу, з якої бив, променився, лився через край величезний талант, — у мене засудомило в животі. Ніхто, крім мене, цього не зрозуміє.
Найгірше, що та жінка, хто б вона не була — то не я. І в неї, напевно, була дитина з кучерявим чорним волоссям, як в Інгрид. Робертове волосся — успадковане? То була безглузда думка, нічим не обґрунтована. Я так збентежилася, що не здатна була міркувати логічно. Врешті-решт, адже в тієї жінки волосся теж чорняве й кучеряве, майже таке, як і в Роберта. Тут мені спала на думку навіть гірша можливість: а що, як Роберт хоче бути цією жінкою? Можливо, це портрет його самого в образі жінки, якою він себе уявляє? Що я насправді знаю про свого чоловіка? Але цю гіпотезу я відкинула наступної ж миті, тому що Роберт завжди був таким незаперечно мужнім. Не знаю, що бентежило мене більше: та несамовита робота, яка заповнювала мало не кожний квадратний сантиметр простору, що оточував мене з усіх боків, чи той факт, що Роберт ніколи з власної волі не говорив зі мною про жінку, яка володіла всіма його думками.
Я підвелася й нашвидкуруч обшукала приміщення, руки в мене трусилися, коли я перегортала ковдри на канапі, де Роберт, здається, спав тепер нечасто. Що я сподівалася знайти? Жодна інша жінка не спала з ним, принаймні, в моєму домі. Не випало жодного любовного листа, тільки наручний годинник, який Роберт довго розшукував. Я пробіглася речами, що були навалені на столі, паперами — деякі виявились етюдами до портретів і рамок, що я їх бачила навколо себе. Знайшла таки ключі на кільці з мідними монетами, яке я подарувала йому за декілька років до того. Поклала їх у кишеню джинсів.
Біля канапи розповзлися лавиною кілька стосів бібліотечних книг, здебільшого великі альбоми з образотворчого мистецтва. Він завжди приносив з коледжу книги й фотографії — принаймні, це не викликало в мене подиву. Втім, зараз їх було так багато, і майже всі присвячені історії французького імпресіонізму; ніколи не знала, що він знаходить це таким принадним, хіба що у Нью-Йорку захоплювався творчістю Дега. А тут були книги про великих представників цього напрямку та їхніх попередників: Мане, Будена, Курбе, Коро. Деякі книжки виписані з університетів, розташованих далеко звідси. Були також книги з історії Парижа, описи узбережжя Нормандії, описи саду Моне в Жіверні, енциклопедії жіночого вбрання дев’ятнадцятого століття, книги про Паризьку Комуну, про імператора Луї-Наполеона, про паризьку Оперу, про забудову Парижа за планом барона Османа, про замки й полювання у Франції, про жіночі віяла й букети в історії живопису. Чому ж Роберт ніколи не обговорював ці свої інтереси зі мною? Коли саме ці книги опинилися в нашому домі? Невже він читав їх усі лише для того, щоб розписати горище? Наскільки мені було відомо, історією Роберт раніше не дуже цікавився, читав тільки каталоги мистецьких виставок та час від часу детективні романи.
Я сиділа, тримаючи в руках біографію Мері Кассат.[64] Напевно, все це якимось чином потрібно для його виставки, для натхнення, можливо, й для нової серії, про яку він не потурбувався розповісти мені. Чи то я була надто заклопотана дитиною й не поцікавилася? А може, нова серія так тісно переплелася з його почуттями до цієї моделі, про яку він ніколи не розповідав, що не зміг примусити себе обговорювати це зі мною? Я знов окинула очима все горище, побачила ту велетенську хвилю зображень, немов уламки дзеркала, яке тримали перед вражаючою жінкою. Він ретельно одягав її у вбрання по моді, взятої з тих книжок: черевик, рукавичка, плісирована білизна. Але для нього вона була справжньою жінкою, живою часткою його власного життя. Я почула плач Інгрид і збагнула, що всього кілька хвилин промайнуло з тієї миті, коли я піднялася сходами на горище — коротким шляхом до страхітливих видінь.
Ми з Інгрид приїхали в місто, і я штовхала її візок, проходячи між пенсіонерами, туристами, людьми, що вийшли з роботи на обідню перерву. В бібліотеці я взяла для неї «Там, де страховиська живуть»,[65] аби мати задоволення читати вголос — кожного разу, коли я бачу цю обкладинку, знов відчуваю себе дитиною. Взяла ще біографію Ван Гога, що була виставлена
