Українська література » Сучасна проза » Викрадачі - Елізабет Костова

Викрадачі - Елізабет Костова

Читаємо онлайн Викрадачі - Елізабет Костова
бажала, щоб у мене була добра робота, аби я утримував тебе.

Мої очі почали наповнюватися сльозами, як я не намагалася їх стримати.

— Я хочу, щоб ти був щасливий, а бачу, як ти перевтомлюєшся. Весь день ти спиш, а всю ніч малюєш!

— А коли ж мені малювати, як не вночі? Втім, уночі я теж здебільшого сплю. — Він скуйовдив волосся на лобі. — Ти що ж — гадаєш, мені вдалося закінчити хоч одну справжню картину?

Раптом погляд на це занедбане, масне волосся теж розсердив мене. Врешті-решт, я працювала не менше: ніколи не могла поспати більше трьох-чотирьох годин поспіль, робила все по дому, мила й чистила, купувала й готувала. В мене не було можливості малювати, хіба що пожертвувати рештками сну, а цього я дозволити собі не могла, тож не могла й малювати. Проте саме завдяки мені Роберт мав змогу виконувати свою роботу, що б він там не малював. Йому ніколи не доводилося мити посуд, чистити туалет або готувати їжу — від цього звільнила його я. І все ж я час від часу знаходила можливість мити волосся, гадаючи, що інакше йому не сподобається, можливо.

— Є ще одна річ, — мимоволі це прозвучало в мене різко. — Я піднімалася на горище. Що це все має означати?

Він відкинувся на спинку стільця й уважно дивився на мене, потім завмер, розпрямивши могутні плечі. Уперше за весь час, що ми жили разом, я відчула страх — не тому, що він такий блискучий, талановитий, не тому, що він здатен якось зачепити мої почуття, а просто злякалася, як лякаються тварини, коли їм щось загрожує.

— На горищі? — перепитав він.

— Ти багато написав там, — сказала я, обережніше підбираючи слова. — Але не на мольберті.

Він хвилину помовчав, потім розкинув руки на столі.

— То й що?

Більше за все мені хотілося розпитати його, хто та жінка, але замість того я сказала:

— Мені просто здалося, що ти вже готовий до виставки.

— Так.

— Але ж ти закінчив тільки одне полотно й половину іншого, — зауважила я. Це було зовсім не те, про що мені хотілося говорити. Голос у мене знову затремтів.

— То що ж, ти тепер хочеш наглядати за моєю роботою? Хочеш наказувати мені, що писати? — Він раптом сів прямо на маленькому кухонному стільці, майже заповнивши собою все приміщення.

— Ні, ні, — вимовила я. Від його жорстоких слів, від жорстокості моєї власної зради самої себе сльози покотилися по моїх щоках. — Я не збираюся наказувати тобі, що писати. Я добре розумію, що ти повинен писати те, що потрібно тобі. Але я занепокоєна твоїм станом. Мені не вистачає тебе. Мені страшно бачити, який ти виснажений.

— Гаразд, побережи своє занепокоєння, — відказав він. — І не лізь у мої справи. Мені зовсім не потрібно, щоб хтось шпигував за мною, вистачає й інших клопотів. — Він сьорбнув чаю з чашки, відставив її, немов смак того чаю викликав у нього огиду, та й пішов з кухні.

Чомусь найбільший біль мені завдало саме те, що він пішов, відмовившись розмовляти далі. Ще ніколи мені не було так прикро. Мене з головою накрила гірка хвиля відчуття, нібито я сплю й бачу жахливий сон. Я виборсалася з тієї хвилі й стрибнула за Робертом.

— Роберте! Зачекай! Не можна так залишати. — Наздогнала його у передпокою й ухопила за лікоть.

Він скинув мою руку.

— Не чіпай мене!

Я остаточно втратила владу над собою.

— Хто вона? — проридала я.

— Хто — вона? — перепитав Роберт, а тоді його брови насупилися, він розвернувся й пішов до нашої спальні. Я все стояла в дверях, стежила за ним, заливаючись слізьми, хлюпаючи носом, схлипуючи вголос, що було вже зовсім принизливо. Він же влаштувався на ліжку, яке я заслала сьогодні вранці, й накрився стьобаною ковдрою. Заплющив очі. І так, із заплющеними очима, звернувся до мене:

— Дай мені спокій. Залиш мене.

На мій жах, він заснув відразу, коли я ще була в кімнаті. Стояла в дверях, намагаючись угамувати сльози, й бачила, як дихання в нього стає повільнішим, а потім — ледь чутним і рівним. Він спав, наче дитина, а нагорі прокинулася Інгрид й заплакала.

Розділ 25

Марлоу

Я уявив собі садочок Беатриси. Він мав бути невеличким, прямокутним. У знайденій мною книзі з малюнками Парижа кінця дев’ятнадцятого століття не було жодної картини Клерваль, але там була репродукція з картини Берти Морізо, що зображувала її чоловіка та доньку на садовій лаві в затінку — суто сімейна сцена. У тексті пояснювалося, що родина Морізо мешкала в Пассі,[68] новому великому передмісті. Я уявляв собі сад Беатриси наприкінці осені: листя вже жовте й брунатне, частково опале на доріжку, збите рясними дощами, а дикий виноград на дальній стіні зробився бордовим — vigne vierge[69] (до замальовки схожої стіни була зроблена примітка: «справжній дикий виноград»). Мало бути ще декілька троянд — тепер, восени, від них залишилися тільки голі коричневі стебла та яскраво-червоні ягоди шипшини — навколо сонячного годинника. Поміркував над усім, врешті відкинув сонячний годинник. Замість нього вималював подумки намоклі клумби, зів’ялі хризантеми чи схожі важкі мертві квітки, потемнілі від дощів, а в центрі саду — дбайливо висаджені кущі й садову лаву.

Жінці, яка дивиться на цей пейзаж, сидячи за письмовим столом, має бути двадцять шість років — на той час зрілий вік; вона вже п’ять років одружена, проте дітей немає. Судячи з любові до племінниці, відсутність дітей засмучує її, це джерело потаємних страждань. Я бачив Беатрису за столом, розписаним її матір’ю, бачив широкі спідниці перлистого кольору, які хвилями спадають зі стільця — втім, хіба жінки тоді не носили різні сукні вранці й надвечір? Бачив мережива на її шиї й зап’ястях, сріблясту стрічку, що перехоплювала зібране у важкий вузол волосся. Сама вона може мати будь-який колір, крім сірого, риси обличчя чітко окреслені, чисті навіть у слабому світлі похмурого дня, волосся темне, але воно блищить, вуста червоні, очі з пристрастю зосереджені на сторінці паперу, яка цього вологого ранку слугує їй за найкращу подругу.

Розділ 26

Кейт

Улітку того року Роберт спав коли-не-коли: він викладав, малював у вільний час, зі мною ж тримався прохолодно. Незабаром я припинила плакати потай і почала звикати до нового стану речей. Усе ще закохана в нього, я дещо загартувалася й вичікувала.

У вересні відновилися повноцінні заняття в коледжі. Коли я ходила, разом з Інгрид, до подруг — дружин інших

Відгуки про книгу Викрадачі - Елізабет Костова (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: