Українська література » Сучасна проза » Викрадачі - Елізабет Костова

Викрадачі - Елізабет Костова

Викрадачі - Елізабет Костова
Сторінок:171
Додано:24-04-2023, 06:09
0 0
Голосов: 0

Про що писати книгу після дебютного роману, тираж якого розійшовся найшвидше за всю історію США? Але Елізабет Костовій (народилася 1964 р.) це до снаги. Після «Історика» — плоду її десятирічної праці, за котрий боролися провідні видавництва та який зрештою було перекладено 44 мовами й екранізовано кінокомпанією Columbia Pictures, світ побачать «Викрадачі» — новий шедевр!
До психіатричної клініки потрапляє незвичайний пацієнт — талановитий художник Роберт Олівер, який учинив напад… на витвір мистецтва — картину, якій понад 100 років. Одержимий бажанням розгадати таємницю, що мучить генія, закріплений за ним лікар Ендрю Марлоу вирушає в захопливу подорож, щоб віч-на-віч зустрітися з натхненням і пристрастю, що пережили століття…

Переклад з англійської: Володимир Поляков

Читаємо онлайн Викрадачі - Елізабет Костова

Елізабет Костова

Викрадачі

Украдене ім’я

Для початку спробуймо відгадати одну загадку: «Що належить нам, але інші користуються ним частіше, ніж ми самі?» Загадка — філософська і має певний стосунок до книги, яку ви щойно розгорнули. Авторка «Викрадачів» Елізабет Костова — американська письменниця-інтелектуалка, яка глибоко відчуває мистецтво і як в житті, так і в творчості пробує розгадати якісь загадки. Зрештою, усі ми їх розгадуємо повсякчас. Іноді від вірної чи невірної розгадки може залежати наше життя.

Саме в таку ситуацію втрапили персонажі роману Елізабет Костової. Відомий художник Роберт малює портрет загадкової жінки, день у день, уже кілька років. Ніхто, крім нього, не знає, хто вона. Вродлива, одягнена за паризькою модою 70-х років XIX століття. Пригадуються слова Райнера Марії Рільке, що Рембрандт малював портрети людей, як пейзажі. Здається, художник відображає на обличчі невідомої жінки свій настрій, кладе темними мазками тіні власної душі. А оточуючі вважають, що він збожеволів і закохався в давно померлу жінку.

З цього можна було б зробити екшн чи навіть психологічний трилер з усіма можливими й неможливими збоченнями. Але роман Елізабет Костової, американської письменниці й художниці, — це драма, навіть мелодрама. Дуже вишукана, побудована на контрастах сучасності й минулого, повсякденної впорядкованості і творчого хаосу. Пані Елізабет чудово знає мистецьке середовище й історію імпресіонізму, і це робить її розповідь напрочуд вірогідною. Я навіть відчула себе трохи розчарованою, коли довідалась, що картини, про яку йдеться в романі, насправді не існує. Адже є багато картин із зображенням Леди, героїні грецького міфу, яку спокусив Зевс, спустившись до неї в образі лебедя. І от інтрига зникла. Кілька років тому я теж відвідувала Національну галерею мистецтв у Вашингтоні, але, коли обмаль часу, шукаєш насамперед Моне чи Ван Гога і, звісно, Сальвадора Далі. Але добре вже те, що після «Викрадачів» я вже ніколи не проходитиму повз картини з зображенням Леди. Що ж, влучний постріл зробила пані Елізабет…

І все-таки це роман, а не наукове дослідження. З одного боку — майстерна містифікація, а з іншого — хіба не могло таке бути, що автора шляхом шантажу змусили відмовитись від авторства? Історія мистецтва знає чимало таких випадків. Ну хоча б роман «Спадкоємець з Калькутти», написаний у сталінському концтаборі політичним в’язнем Р. Штільмарком на замовлення його безпосереднього начальника, до речі, кримінального авторитета Василевського. І перші видання книги були з подвійним авторством. Є три причини, через які автори поступаються власним ім’ям на користь іншої людини: життя, гроші, честь. У випадку зі «Спадкоємцем» йшлося про виживання самого автора. Згодом йому вдалося відновити справедливість. Однак для жінки честь важливіша за успіх. У наші часи безчестя скандал — привід для піару, однак у позаминулому столітті жіноча честь таки чогось вартувала. Більше, ніж життя.

Та давно померла жінка була вродливою, багатою, коханою. І надзвичайно талановитою. Але її тяжко скривдили, і вона не вагаючись вибрала між обов’язком і свободою — обов’язок перед родиною. І фемінізм тут ні до чого: просто для Беатриси Клерваль навіть не існувало вибору. Зате вона не зруйнувала нікому життя. Просто перестала малювати картини. Її творчий шлях був яскравий і короткий. В історії живопису вона б залишилася, якби… Якби існувала в реальності. Насправді це вигаданий персонаж, витвір уяви американської письменниці.

Драма розгортається, наче сувій, поступово, завдяки людям, які живуть у XXI столітті: усі вони художники, але не всі професіонали. Бо бути вільними й незалежними митцями, як і сто чи двісті років тому, означає пожертвувати сім’єю, простими земними радощами і жити поза межею бідності. Довкола Роберта метушаться люди, які хочуть йому допомогти, коли той, одержимий долею маловідомої французької малярки, врешті опиняється на межі божевілля. У психіатрії це кваліфікують як «застрягання особистості» — людина впадає в глибоку депресію через те, що не може звільнитись від якоїсь нав’язливої ідеї чи образу. Одужати Роберт зможе, лише коли знайде докази присвоєння чужого успіху. Тоді настане спокій у його душі.

У XXI столітті люди так само кохають, бояться, зраджують і бувають зрадженими. Поверх добротного малярського полотна, вкритого засохлими й потемнілими від часу фарбами, — напівпрозора синтетична плівка сьогодення зі всезнавцем Інтернетом, ксероксами, фотокопіями. Поверх старосвітських пожовклих листів — і-мейли і телефонні дзвінки через океан. Але історії людей повторюються. То що ж належить нам, але інші користуються ним частіше, ніж ми? Звичайно, це наше ім’я. Воно залишається після нас у пам’яті людей. Як підпис на картині чи на рукописі. Про це, власне, й роман Елізабет Костової, який сміливо вводить читача у складний світ психології творчості, відкриваючи безмежний простір для роздумів та власних інтерпретацій.

Галина Пагутяк

Дійові особи та події, описані в цій книзі, є вигаданими. Будь-яка схожість з реальними особами, як живими, так і померлими, випадкова, і не входила до наміру автора.

Уривок з поезії «Зустріч» узято зі збірки Чеслава Мілоша Collected Poems 1931—1987

Моїй матусі

La bonne mere[1]

Ви не повірите, як це важко: помістити одну-єдину фігуру на полотні й зосередити всю увагу на цій єдиній та самотній фігурі, і все ж залишати її живою та справжньою.

Едуар Мане, 1880

За околицею села — галявина, де розпалюють багаття, чорне коло посеред розталого снігу. Поруч із цим колом уже не один місяць лежить кошик, під дощем та снігом він вицвів мало не до кольору попелу. Лави, на яких зазвичай туляться один до одного старі чоловіки, зігріваючи руки. Проте зараз навіть для цього надто холодно, надто близько вечірні сутінки, надто похмуре небо. Це вам не Париж. Повітря пахтить димом та вечірнім небом. Далеко за лісом безсило котиться вниз бурштинова скалка — ось-ось упаде ніч. Темрява спускається так швидко, що у віконці найближчої до покинутого й згаслого багаття хати хтось уже засвітив лампу. Зараз січень чи лютий — а може, й суворий березень — 1895 року: рік буде помічений у куточку, на тлі тіней, чіткими чорними цифрами. На шиферних дахах у селі ще залишилися плями снігу, який тане, сповзає й купами падає на землю. Деякі вузькі вулички з обох боків оточені огорожами хатин, інші ж відкриті одним боком на лани й багнюку городів. Двері в хатах скрізь зачинені, з коминів лине дух куховарства.

І серед усієї цієї порожнечі рухається єдина жива істота, жінка в

Відгуки про книгу Викрадачі - Елізабет Костова (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: