Викрадачі - Елізабет Костова

— A-а. Я не використовую модель, — сказав він. — Просто намагаюся уявити її собі. — Це звучало дивно: я не вірила йому, але й не схоже було, що він бреше. Зі страхом збагнула, що відтепер буду вдивлятися в обличчя всіх молодих дівчат з коледжу, в усіх, хто має кучеряве волосся. Втім, навіщо? Він же малював її, коли ми ще не залишили Нью-Йорк, принаймні, у той час, коли ми від’їжджали. У тому, що обличчя — те саме, не було жодного сумніву.

— Найважче там — вірно передати її вбрання, — зауважив Роберт за хвилину. Він насупився, почісував собі лоба, потирав носа — цілком нормальний, розгублений, задумливий. Боже мій, подумалося мені, я стаю шизофренічкою. Він же художник, справжній художник, зі своїм особливим баченням світу. Він пише те, що йому хочеться, що спадає йому на думку, а результати досі були блискучими. Ніщо не свідчить, буцімто він спить зі студенткою або з якоюсь моделлю в Нью-Йорку. Він навіть не їздив туди з того часу, як ми оселилися тут. І чого сумніватися, чи вийде з нього добрий батько?

Він підвівся, схилився зі своєї висоти до мене, поцілував, дійшов до дверей і зупинився.

— Зовсім забув тобі сказати: кафедра обрала мене для персональної виставки на факультеті. Взагалі, всім надають таке право по черзі, але я не гадав, що мене оберуть так швидко. Виставка проходитиме у міському музеї. А заодно мені підвищують заробітну плату.

Я підвелася на ліжку.

— Це ж чудово! А ти мені не сказав!

— Я тільки вчора дізнався про це. Може, позавчора. Я хочу, щоб ця картина була на виставці обов’язково, тож потрібно її закінчити. Можливо, і всю серію вдасться зробити.

Він пішов, а я лежала усміхнена й ще півгодини все підтягала ковдру. Напевно, я заслужила сон, як і Роберт.

Коли наступного разу я піднялася на горище в пошуках Роберта, то побачила, що він зішкріб з полотна геть усе, що було намальовано, й приготувався до нової картини — може, йому врешті не сподобалась ота сукня з червоними стрічками? У мене було враження, нібито я вдруге вигадала її обличчя, на якому ясно була написана сумовита любов до нього.

18 грудня

Mon cher oncle et ami!

Як же добре, що Ви вчора прийшли, щойно починався дощ, а він завжди віщує нудний вечір. Як чудово було бачити Вас і слухати Ваші розповіді! А сьогодні знову дощить! Шкода, що я не вмію написати дощ — як це взагалі можна зробити? Мсьє Моне, без сумніву, спромігся на таке. А в кузини Матильди, яка захоплюється всім японським, у вітальні є серія гравюр — французькі художники можуть лише мріяти з ними зрівнятися. Можливо, в Японії дощ веселіший, ніж у Парижі? Я була б така щаслива, якби знала, що моєму пензлю підвладна вся природа, як пензлю Моне — нехай деякі люди й ставляться вороже до нього, його колег та їх експериментів у мистецтві. Разом з ними виставляє свої картини подруга Матильди, Берта Морізо — Ви про це, напевно, знаєте, і взагалі вона вже досить добре відома (на публічних виставках вона носить надто відкриті вбрання; що ж, це потребує певної сміливості). Краще б скоріше знову пішов сніг, але цього року найкрасивіша пора зими чомусь не поспішає до нас.

На щастя, сьогодні вранці прийшов лист від Вас. Як ласкаво, що Ви написали не тільки татусеві, а й мені теж. Я не заслуговую на Ваші доброзичливі слова про мої успіхи, але «студія на веранді» дійсно багато чого мені дає. Я проводжу там час, коли татусь спить. Із сьогоднішньою поштою також прийшов лист від Іва: він мусить затриматися у справах і повернеться до Парижа не раніше, ніж за два тижні. Це вельми неприємна новина для нас, особливо для татуся. Напевно, краще взагалі не мати дітей, як у нас з Івом, аніж мати одну-єдину дитину, як у мого свекра, коли так любиш ту дитину, а вона весь час має виїжджати кудись далеко від дому. Я співчуваю татусеві; ми сидимо біля каміна, тримаємося за руки й читаємо вголос нашого улюбленого Війона.[61] Його рука стала такою слабкою, що могла б слугувати Леонардо або комусь із давньоримських скульпторів для етюду «похилий вік». Як чудово, що Ваше велике полотно просувається вперед, а Ваші статті знайдуть тепер ширшу аудиторію читачів — я мушу наполягати на своєму праві пишатися цим, як і кревні родичі. Будь ласка, прийміть найщиріші поздоровлення відданої Вам племінниці

Беатриси

Розділ 23

Кейт

Інгрид народилася 22 лютого в пологовому будинку в Ґрінхілі. Для мене ніщо й ніколи не затьмарить ту хвилину, коли я пересвідчилася, що вона жива й здорова — насправді, довершена — і наступну мить, коли вона міцно ухопила мене своєю ручкою за палець. І я залишилася живою попри всі жахи й муки. Роберт стояв поряд, доторкався до неї (кінчик його пальця був завбільшки майже з її носик). Щоки в мене були мокрими від сліз, і я, поглянувши на Роберта, відчула таку палку, сліпучу любов до нього, що мала відвести погляд від його обличчя, яке сяяло, мов золота обручка. До тієї хвилини я не розуміла, що значить любити — я не могла вирішити, кого із цих двох люблю більше: малесеньку чи довготелесого. Чом я раніше не помічала божественності Роберта, відтвореної тепер у маленькій голівці, яка лежала на моїй груді, у світло-карих оченятах, що з цікавістю й недовірою роздивлялися навкруги?

Ми дали їй ім’я на честь моєї давно померлої бабусі з Філадельфії. Інгрид спала здебільшого спокійно, й після першої ночі в нас склалися певні звички: Роберт та Інгрид спали, а я лежала й милувалася ними або читала, або блукала будинком, або мила ванну кімнату, а то й спала разом з ними. Здавалося, Роберт надто втомився, щоб писати картини: дитина будила нас тричі за ніч — я запевняла його, що то зовсім небагато, але він говорив, що це його виснажує. Я запропонувала, щоб він сам годував її, а він сміявся спросоння й відповідав, що так би й зробив, якби був здатен — але його молоко навряд чи було б смачним, якби це молоко й з’явилося в нього.

— Забагато токсинів, — казав він. — То все від фарб.

Я відчула легке роздратування, скоріше від заздрощів: у його голосі промайнула нотка самозадоволення? У мене в крові не було фарб, тільки корисна