Викрадачі - Елізабет Костова
Обличчя було мені вже добре знайоме, як і чудове живе кучеряве волосся, проте на цьому портреті були дві відмінності від того образу, який без упину малював Роберт у палаті «Ґолденґров». По-перше, сам стиль роботи, цілком реалістична манера живопису: тут Роберт відмовився від звичаю робити час від часу грубі мазки — його сучасної версії стилю імпресіоністів. Картина вищою мірою реалістична, місцями вона наближалася до фотографії — наприклад, текстура шкіри була гладенька, як на полотнах пізнього середньовіччя, коли увага приділялася тонкій передачі поверхні. Мені це нагадало детальні жіночі портрети, написані прерафаелітами:[58] тут була така сама міфологічна атмосфера — з просторим вбранням, міцною статурою жінки та її шляхетністю. Декілька чудових чорних локонів не затуляли її щік та шиї. Мені спало на думку: а чи не писав він цю картину дійсно з фотографії? Втім, хіба Роберт з тих художників, що користуються фотографіями?
Друга річ, яка збентежила мене — краще сказати, приголомшила — це вираз обличчя моделі. На тих малюнках, які Роберт робив у лікарні, жінка виглядала серйозною, навіть похмурою, принаймні задумливою, а часом, як я вже розповідав, і сердитою. На цьому ж полотні, яке зберігалося більшість часу, напевно, у темряві, вона сміялася! До того я ще ніколи не бачив, як вона сміється. Незважаючи на те, що жінка була напівоголена, то був не безглуздий регіт, а веселий сміх чистої радості, любові до життя з почуттям гумору — прекрасні вуста рухалися так природно, відкриваючи перли зубів, а очі променилися веселощами. На полотні вона виглядала зовсім, аж до жаху, живою. Здавалося — ось-ось, і жінка рушить з місця. Коли дивишся на картину, відчуваєш бажання простягти руку й торкнутися її живої шкіри — саме так: нестримно бажаєш наблизитися до неї, щоб її сміх лунав тобі просто у вуха. Сонячні промені заливали картину. Мушу визнати: я бажав цю жінку. То був шедевр, один з найкраще задуманих і найкраще виконаних сучасних портретів, які я бачив на власні очі. Хоча він і не був завершеним, я з першого погляду збагнув, скільки часу на нього пішло — довгі тижні, місяці. Так, місяці.
Я обернувся до Кейт і не міг не прочитати відрази на її обличчі.
— Вам теж сподобалось, я бачу, — промовила вона крижаним тоном. Поряд з пані на картині Кейт виглядала якоюсь маленькою, постарілою, навіть зіщуленою. — Ви гадаєте, мій колишній чоловік — талановитий художник?
— Поза сумнівом, — відповів я. Мимоволі я понизив голос, немов Роберт міг стояти десь за нашими спинами й прислухатись — я не забув, яке невдоволення з’являлося в нього на обличчі кожного разу, коли я намагався обговорювати його малюнки й картини. Це колишнє подружжя, можливо, тепер розділено важким минулим, але дивитися з такою зневагою вміли вони обоє, тут і сперечатися немає про що. А цікаво, чи дивилися вони коли-небудь з таким виразом одне на одного? Кейт вдивлялася в жінку, яка виглядала такою на диво живою, а у тієї погляд, сяючий веселощами, був спрямований кудись убік від нас. Мене раптом охопило відчуття того, що вона шукає Роберта Олівера, свого творця, і теж бачить його десь за нашими спинами. Я ледь утримався, щоб не обернутися. Це нервувало, і я майже не шкодував, коли Кейт знов зачинила вікна й закрила їх віконницями, так що пані на портреті сміялася тепер знов у напівтемряві. Ми залишили студію, Кейт зачинила двері. Коли я вже наберуся сміливості запитати у Кейт, хто ж, власне, та жінка на портреті? З якої моделі він писав її? Але слушну мить я вже проминув. Якщо спитаю зараз, то вона може взагалі припинити свої розмови зі мною — ось чого я побоювався.
— Ви залишили в студії все, як було, — зауважив я з удаваною байдужістю.
— Залишила, — погодилася вона. — Весь час збираюся щось там прибрати, але, здається, так і не знаю, що саме потрібно прибрати, а що ні. Мені не хочеться просто перенести все до комірчини або викинути геть. Коли Роберт врешті десь оселиться, я зможу запакувати всі ці речі й вислати йому, аби він створив собі студію на новому місці. Якщо він взагалі де-небудь оселиться. — Кейт уникала зустрічатися поглядом зі мною. — Незабаром дітям будуть потрібні окремі спальні. Можливо й те, що я влаштую нарешті студію для себе. В мене ніколи не було студії. Завжди брала мольберт і йшла на природу, але ж так можна працювати лише коли дозволяє погода. А потім народилися діти… — вона не закінчила речення. — Інколи Роберт запрошував мене працювати в кутку його студії або казав, що може сам працювати в коледжі, а студію залишити мені, але куток не влаштовував мене. А тим більше я не бажала, щоб він стільки часу знаходився в коледжі.
Щось у її тоні підказало мені: не потрібно уточнювати, чому саме цього вона так не бажала. Я спускався сходами за нею слідом, мовчки. Її спина в золотавій сорочці виглядала прямою й стрункою, тіло напружене, немов Кейт тільки й чекала, аби я виявив до неї жадання або й просту цікавість, просто озирнув її, і тоді вона, напевно, могла б миттєво зігнати на мені ту шляхетну ворожість, яка сьогодні відчувалась у ній. Замість того я визирнув у вікно, поглянув на бук, що кидав на сходи рожевий відблиск. Вона провела мене до вітальні й сіла на свою канапу з цілеспрямованим виглядом. Я зрозумів, що вона вирішила продовжити нашу бесіду, сів навпроти неї та спробував опанувати себе.
14 грудня
Mon cher oncle!
Учора ввечері в нас був таки невеличкий раут, і я вельми шкодувала, що Ви не змогли прийти й розважитися разом з нами. Крім своїх звичних друзів, Ів запросив до нас Жільбера Тома, художника зі шляхетної родини. Його вважають талановитим, хоча минулого року Салон відхилив його картини, й він це сприйняв дуже боляче. Мсьє Тома, напевно, років на десять старший від мене, тобто йому має бути близько сорока. Він чарівний і вельми розумний, проте мені не подобається, що час від часу в ньому проглядає якась злість, особливо коли
