Викрадачі - Елізабет Костова
Здається, Роберт, якому так поталанило від самого початку, вважав себе непереможним. І талант виявився від самого початку: його обдарування визнавали всі, хто бачив картини, незалежно від того, подобалась їм традиційна манера художника чи ні. Він викладав на підготовчому відділенні свого факультету й день за днем писав ті ранні картини, яких тепер чимало в музеях. Знаєте, вони дійсно чудові. Я так і досі вважаю.
Якраз перед тим, як я завела мову про дітей, Роберт працював над картинами, які цілком серйозно називав серією у стилі Дега: дівчата, що розминаються у поперечини в Американській балетній школі, граціозні й сексуальні, з напруженими стрункими ногами й руками. Тієї зими він цілими днями не виходив з музею «Метрополітен», вивчаючи маленьких балерин Дега, тому що бажав зробити своїх такими самими, і в той же час іншими. На кожному полотні Роберта були одна-дві аномалії: великий птах, що намагався влетіти у вікно балетної студії за спинами дівчат, або дерево гінкго, яке виростало зі стіни й відбивалося в безлічі дзеркал. Одна галерея в Сохо продала дві такі картини й замовила ще. Я також писала картини, тричі на тиждень після роботи, незважаючи ні на що — пригадую, якою тоді була дисциплінованою. Відчувала, що рівня Роберта можу й не досягти, але з кожним тижнем просуваюсь уперед. Час від часу ми брали свої мольберти і йшли разом до Центрального парку. Ми були закохані, кохалися двічі на день (по суботах і неділях), тож чому не народити дітей? Упевнена, що його теж захопило, як по-новому я поводилася з ним у ліжку, бо для нього цей бік нашого життя завжди був надзвичайно важливим. Його захоплювало відчуття того, як його сім’я переходить до мене, зав’язуючи плід нашого кохання. Ми обвінчалися у невеличкій церкві на Двадцятій вулиці. Я хотіла просто піти до мирового судді, але замість того ми скромно обвінчалися по католицькому обряду, щоб догодити матері Роберта. Моя матуся приїхала з Мічигану разом з двома моїми найкращими подругами, які разом зі мною навчалися в школі. Дві мами, обидві вдовиці, сподобалися одна одній і сиділи разом під час чужої нам меси, а в Робертової матері на додаток до єдиного сина з’явилася ще одна дитина. Свекруха зв’язала мені в подарунок на весілля светр; це звучить досить жахливо, але протягом багатьох років він був одним з моїх скарбів — майже біленький, з коміром, який нагадував кульбабу. Я полюбила свекруху з першої зустрічі. То була висока, худорлява, жвава жінка, якій я сподобалася не знати чого, й яка була впевнена: ті десять-дванадцять слів, що я розуміла її рідною французькою, можна перетворити на вільне володіння мовою, якщо наполегливо працювати. Батько Роберта, який після війни був співробітником американського представництва з реалізації плану Маршалла, вивіз її з Парижа, і здається, вона не шкодувала. Ніколи більше вона туди не їздила, а все її життя зосередилося на роботі медсестри, на яку вона вивчилася вже у Штатах, та на її блудному синові.
Роберт під час церемонії вінчання здавався таким, як і завжди, безтурботно-щасливим від того, що я поряд з ним. Він не переймався тим, що довелося вдягти парадний костюм — на сорочці скособочилась єдина краватка, яку він мав, а під нігтями залишалася фарба. Він забув зробити собі зачіску, а я ж особливо наполягала на цьому, щоб ми пристойно виглядали в очах католицького священика та моєї матусі; гаразд, що він хоч обручку не забув. Я дивилась на нього, коли ми промовляли незвичні слова обітниці, й бачила: він такий, як є, яким був завжди. Точно так він міг би стояти разом зі мною й нашими друзями в улюбленому нами барі, замовляти ще пива й сперечатися щодо проблем перспективи. Мене це розчарувало. Я бажала, щоб він якось змінився, навіть перетворився на дещо іншу людину — адже відкривалась нова ера в моєму та його житті!
Після вінчання ми пішли до ресторану в центрі Ґрініч-вілідж, і там зустрілися з нашими приятелями. Вони всі виглядали незвично охайними, дехто з жінок був у черевичках з високими підборами. Приїхали і мої брат із сестрою, аж із самого Заходу. Всі поводилися трохи офіційно; друзі потисли руки нашим матерям, деякі навіть їх поцілували. Коли ж принесли вино, однокурсники Роберта почали виголошувати сороміцькі тости, що мене було збентежило. Але наші матусі, замість виглядати приголомшеними, сиділи рядком, щоки в них палали, і вони сміялися, мов дівчата-підлітки. Давно вже я не бачила свою матусю такою щасливою, і від того дещо заспокоїлась.
Роберт не подбав про те, щоб знайти собі десь постійну роботу, я кілька місяців наполегливо його вмовляла — я ж тепер мріяла, щоб ми знайшли затишне невеличке місто, де колись, можливо, зможемо купити собі будинок. Правду кажучи, він взагалі не шукав роботи, місце у Ґрінхілі запропонував один з його колишніх викладачів: Роберт експромтом завітав до того в кабінет, аби запросити його на ленч. А за тим ленчем викладач випадково згадав, що днями чув про вакантне місце й може рекомендувати туди Роберта — у того викладача був давній приятель, скульптор і майстер гончарної справи, який викладав у Ґрінхілі. Для художника це прекрасне місце, почув Роберт за ленчем: у Північній Кароліні багато художників, які ведуть справжнє, чисте життя, займаються тільки своїм мистецтвом. А коледж у Ґрінхілі був тісно пов’язаний з колишнім коледжем Блек-Маунтінс,[53] тому що декілька учнів Джозефа Альберса[54] залишили Блек-Маунтінс, коли розпався їхній гурток, і заснували факультет мистецтв у
