Викрадачі - Елізабет Костова

Схоже, що так. І, можливо, Кейт розповість про неї, якщо я запитаю обережно, щоб не виявляти свого інтересу відверто.

Швидко пробігся рештою книжок, беручи по декілька одразу, весь час прислухаючись до дверей. Знайшов хіба що чисті вузькі смужки паперу, використані як закладки — на улюблених сторінках, а можливо, вони позначали якийсь абзац тексту або репродукцію, потрібні Роберту в його викладацькій праці. Одна така смужка лежала на кольоровій репродукції «Олімпії» Мане. Багато років тому в Парижі я бачив оригінал. Прибрав закладку — Олімпія дивилась на мене, оголена й відверто безжурна. За книжками на верхній полиці я знайшов довгу білу шкарпетку, зім’яту в жмуток. Більше шукати не було де, хіба що зняти килим. Позаглядав за полиці й стіл, іще раз поглянув на той напис на стіні. Етрета — це французьке слово, географічна назва. Що ж такого відбувалося у Франції 1879 року, якщо назва й дата пов’язані між собою, принаймні, в уявленні Роберта? Спробував згадати, але у французькій історії я ніколи не був добре обізнаний, а те, що вчив на уроках з історії західної цивілізації, швидко забув після школи. Хіба не тоді була Паризька Комуна?[49] Чи це трапилося раніше? А коли барон Осман[50] розробив план великих бульварів у Парижі? У 1879 році імпресіонізм вже існував і процвітав, нехай його й критикували з усіх боків, — це я пам’ятав зі своїх візитів до музеїв і прочитаної якось випадково книжки. Тож можливо, це був рік миру й добробуту?

Я відчинив двері кабінету, радий, що Кейт не вдарила мене ними з іншого боку. Після напівтемряви кабінету кухня видавалася неприродно яскравою: сонце визирнуло з-за хмар, і на деревах заіскрилися крапельки води. Отже, поки я переривав папери в кабінеті Роберта, на вулиці йшов дощ. Кейт стояла біля кухонного столу, струшуючи в полумиску салат. На ній поверх гольфа й джинсів був синій кухарський фартух, обличчя розчервонілось. Тарілки — блідо-жовтого кольору.

— Сподіваюсь, вам подобається лосось, — сказала вона так, немов підбивала мене посперечатися.

— Подобається, — сказав я чисту правду. — Я його дуже люблю. Але я й гадки не мав, що завдаю вам такого клопоту цим ленчем. Спасибі вам велике.

— Для мене це не клопіт. — Вона викладала скибочки хліба у вистелений серветкою кошик. — Мені тепер нечасто доводиться готувати для дорослих, а малюки не їдять багато, хіба що макарони із сиром та шпинат. На моє щастя, їм дійсно подобається шпинат. — Вона обернулася й посміхнулась мені, а мене вразила дивність ситуації: ось колишня дружина мого пацієнта, жінка, з якою я познайомився дві-три години тому, жінка, якої майже зовсім не знаю і якої дещо побоююся, й вона готує мені їсти. Посмішка в неї була приязна, невимушена, і наче зближувала нас. Мені захотілося похилити винну голову.

— Спасибі, — повторив я.

— Можете віднести ці тарілки на стіл, — наказала вона, подаючи мені тацю своїми тендітними руками.

30 жовтня 1877

Mon cher oncle!

Пишу до Вас сьогодні вранці, щоб висловити подяку від нас усіх — за те, що Ви прийшли до нас вчора й зробили нам велику приємність. Хочу також подякувати Вам за теплі слова заохочення щодо моїх малюнків: я нізащо Вам би їх не показала, якби на цьому не наполягали мій свекор з Івом. Щодня по обіді я наполегливо працюю над новою живописною картиною, але її слід вважати лише скромною спробою. Мені приємно думати про те, що Вам так сподобалась моя jeune fille[51] — я ж Вам писала раніше, що позувала мені племінниця, а вона справжня маленька фея. Я сподіваюся написати картину за цим малюнком, але це потрібно робити на початку літа, щоб можна було використати наш сад як тло: він такий розкішний о тій порі року, тоді у ньому пишно цвітуть троянди.

З найкращими побажаннями,

Беатриса де Клерваль

Розділ 18

Марлоу

Після ленчу, який проходив у мовчанні (втім, у приязному мовчанні, як мені здалося), Кейт сказала, що їй скоро потрібно братися за роботу. Я зрозумів натяк і відкланявся, але перед тим ми домовилися про зустріч наступного ранку. Вона зачинила за мною великі парадні двері, тож коли я обернувся на доріжці, вона все ще дивилась крізь віконце мені вслід. Посміхнулась до мене, потім нахилила голову, немов ховаючи ту посмішку, махнула рукою та зникла, перш ніж я встиг махнути у відповідь. Цегляна пішохідна доріжка яскравіла від дощу, і я обережно перейшов на під’їзну алею з гравію. Сідаючи в машину, доторкнувся до нагрудної кишені, пересвідчився, що аркушик паперу досі там.

І все ж на серці у мене чомусь був такий смуток, якого я давно не відчував. Коли я зустрічався зі своїми пацієнтами, це завжди траплялося в звичайному оточенні лікарського кабінету або в нав’язливо-бадьоро обставлених палатах «Ґолденґров». Тепер же я мав бесіду з жінкою, яка була самотньою — не просто самотньою, а ще й настільки пригніченою, що мала всі підстави сама зробитися моєю пацієнткою. Натомість я побачив цю жінку в оточенні її власного життя: того велетня-гостролиста біля вхідних дверей, клумб із квітучими тюльпанами, меблів, що залишила їй у спадщину бабуся, запаху лосося й кропу в кухні, а за плечима в неї маячила руїна життя її чоловіка, це впадало в око відразу. І все ж вона була ще здатна посміхатися, прощаючись зі мною.

Я сидів за кермом машини, їхав весняною дорогою й інтуїтивно відшукував дорогу, якою дістався сюди. У цьому районі густо росли дерева, з-за них визирали цікаві будиночки. Подумки я бачив, як Кейт вдягає полотняну куртку, знімає з гачка ключі від автомобіля, замикає за собою двері. Уявляв собі, як вона нахиляється поцілувати дітей перед сном, коли вони вже в ліжках. А вузенька талія під її синіми джинсами така гнучка! Діти мають бути обоє біляві, як вона сама, або одне біляве, а інше з важкою гривою чорнявих кучерів, як у Роберта — аж у цьому місці моя уява починала гальмувати. Вона їх цілує, напевно, кожного разу, як бачить знову, нехай розлука була й недовгою. У цьому я був переконаний. Не міг збагнути, як це Роберт здатен жити без отих трьох чудових людей, яких з власної волі зробив такими близькими собі? Втім, хіба мені все відомо? Можливо, він якраз не