Викрадачі - Елізабет Костова

— Я не бажаю тебе квапити. І себе теж. Хочеш, зустрінемося завтра ввечері? Пообідаємо разом — я знаю гарне місце тут неподалік, там дешево й немає такого гамору, як у барі.

З тої миті я належала йому — беззастережно. Нікому й ніколи ще не спадало на думку не квапити мене. І я знала, що коли прийде час — нехай наступної ночі, за дві ночі або й за тиждень, — я відчуватиму його на собі не як небажаного гостя, а як чоловіка, якого можу покохати. Або й уже покохала. І все в ньому було таким природним — як тільки йому вдалося зберігати невимушеність поряд з моєю збентеженістю? Він спіймав таксі, ми ще й ще цілувалися на вулиці, мені аж у животі щось залоскотало, а він сміявся — здається, зі щирою радістю — й обіймав мене міцно, а таксі тим часом стояло й чекало.

Наступного ранку він не подзвонив, хоча й обіцяв, що одразу зателефонує мені на роботу, щоб розповісти, як знайти той ресторан. Ближче до обідньої перерви радісне збудження почало згасати. Те, що він не переспав зі мною, було тільки м’якою формою відмови, лагідною формою. Він узагалі не збирався зі мною обідати. Мені потрібно було виправляти довгу статтю про техніку проведення пункції спинного мозку, й мене від тієї статті трохи занудило, немов повернулася та сама нудота, яку я відчувала під час нашої першої зустрічі з Робертом — таке тихеньке нагадування про неї. У перерву я поїла за робочим столом.

Телефон задзвонив о четвертій, я нетерпляче схопила слухавку. Крім Роберта, номер мого телефону знала лише матуся, так що це міг бути лише один з них двох. То був Роберт.

— Вибач, не міг раніше, — сказав він без жодного пояснення. — Ти ще не передумала побачитися зі мною?

І це був другий вечір з наших п’яти років у Нью-Йорку.

Розділ 16

Марлоу

Кейт підвелася з канапи й почала міряти кроками свою затишну вітальню, немовби я спіймав її та замкнув у клітці. Вона ходила до вікна й назад, а я дивився на неї з жалем, бо це через мене вона опинилася в такому становищі. У своїй розповіді вона ще не наблизилася до тих речей, які мені конче потрібно було знати, але наразі я не бажав тиснути на неї.

Мене вразило, якою ж доброю дружиною вона могла бути — ні, напевно, була — жінка, яка нагадувала мою власну матір своєю чесністю, дисциплінованістю, ненав’язливою гостинністю (про останнє я вже не вперше подумав). Утім, їй бракувало деяких інших рис, притаманних моїй матері: спокійної впевненості в собі, почуття гумору з нахилом до іронії. А можливо, почуття гумору зникло в Кейт після розлучення з чоловіком. Вона тимчасово, як я сподівався, втратила здатність втішатись життям. Скільки ж мені довелося побачити жінок, в яких розлучення буквально вбивало всі почуття! Дехто (щоправда, небагато) так і не зміг одужати після цього — в тому розумінні, що вони поринали в хронічну депресію й тугу, особливо якщо розлучення накладалося на якусь попередню емоційну травму або на вже існуюче захворювання. Проте я ніколи не припиняв дивуватися тому, які ж сильні здебільшого жінки, й ті з них, хто спромігся залікувати свої негаразди, зазвичай жили пізніше більш насиченим життям. Розумна й витончена Кейт, чиє гладко зачесане волосся так м’яко освітлювалося зараз променями з вікна, обов’язково знайде собі щось краще (або когось кращого), буде цим утішена, і це прояв мудрості.

Вона обернулась, перервавши мої роздуми.

— Ви не вірите, що все насправді могло бути так погано! — вона начебто звинувачувала мене.

Я дивився на неї, не в змозі приховати свою розгубленість.

— Не зовсім так, — заперечив я, — але ви майже не помиляєтесь. Я не сумніваюся, що було дійсно погано, а міркував я про те, якою сильною людиною ви виглядаєте.

— Тобто я зможу все подолати?

— Упевнений у цьому.

Вона подивилась так, неначе збиралася знов мені докоряти, але нарешті сказала лише:

— Що ж, ви бачили стількох хворих — гадаю, вам краще знати.

— Не можу стверджувати, буцімто я знаю бодай щось про людську натуру, якщо говорити серйозно, але ви маєте рацію: я спостерігав багато людей. — То було зізнання, якого я б не зробив жодному пацієнтові.

Вона обернулася знов, світло падало тепер їй на плечі.

— І що ж, подобаються вам люди, докторе Марлоу, — після того, як ви бачили їх так багато?

— А вам подобаються? Ви, здається, дуже спостережлива людина.

Вона розсміялася — вперше з тієї миті, як я переступив поріг її вітальні.

— Не потрібно нам грати один з одним. Давайте я покажу вам робочий кабінет Роберта.

Ця пропозиція мене здивувала з двох причин: по-перше, що у нього взагалі був робочий кабінет, а по-друге, що вона, попри своє горе, виявилася такою гостинною. Напевно, той кабінет правив йому й за домашню студію.

— Дійсно?

— Авжеж, — наполягала вона. — Приміщення не дуже велике, до того ж я щойно розпочала там прибирати — хочу використати стіл, щоб заповнювати рахунки й розбиратися з моїми власними паперами. У студії теж потрібно буде прибрати пізніше.

Отже, вона, живучи в цьому будинку з Робертом, не мала ані робочого кабінету, ані студії, у нього ж усе це було. Роберт Олівер займав у її житті чимале місце, в повному розумінні слова. Я мав надію, що студію вона мені теж покаже.

— Дякую вам, — сказав я.

— Немає за що, — тут же заперечила вона. — У його кабінеті повний розгардіяш. Мені знадобилося чимало часу, аби просто відчинити двері тієї кімнати, але коли я заходилася наводити там лад, то стала краще почуватися. Можете роздивлятися там усе, що забажаєте. Кажу це спеціально, тому що мені тепер байдуже до всього, що там є. Дійсно байдуже.

Кейт зібрала наші філіжанки, обернулась через плече до мене.

— Ходімо.

Слідом за нею я пішов до їдальні, такої ж охайної та затишної, як вітальня: стіл аж сяє чистотою, навкруг нього розставлені стільці з високими спинками. На стінах знов акварелі, тільки на цей раз гірські краєвиди, а також два естампи з птахами — кардиналами й сойками — у стилі Одюбона.[44] Жодної картини Роберта Олівера. Кейт швидко провела мене в залиту сонцем кухню, поклала в раковину посуд, а з кухні ми потрапили до кімнати, ненабагато більшої за