Викрадачі - Елізабет Костова
З найкращими побажаннями,
Беатриса де Клерваль-Віньйо
Розділ 14
Кейт
Ми з Робертом прожили в Нью-Йорку майже п’ять років. Досі не второпаю, куди сплив той час. Колись я читала, буцімто існує така можливість, що всі-всі події зберігаються десь у всесвіті. Історія будь-якої людини — я хочу сказати, геть усе, що з людиною трапилось — згорнута десь у звивинах і чорних дірках часу й простору. Я щиро сподіваюсь, що ті п’ять років мають десь зберігатися. Не впевнена, що мені хочеться, аби зберігся весь час, який ми провели разом, тому що були й жахливі речі, вже під кінець — але той час у Нью-Йорку… нехай би зберігся. Пізніше я відчула, що той час промайнув мов одна мить, адже коли ми разом жили в Нью-Йорку, я була впевнена, що все так і йтиме далі, без упину й кінця, поки не стала сама трохи дорослішою. Це було ще до того, як я зажадала дітей, зажадала, аби Роберт знайшов собі постійну роботу. Тоді ще кожний день здавався чудовим і хвилюючим, або обіцяв виявитися хвилюючим.
Оті п’ять років стали наслідком мого дзвінка Робертові в той день, коли почувалася вже добре — і того, що розмовляла з ним досить довго, аж поки він не сказав, що вони з друзями збираються наступного вечора до свого факультету мистецтв на спектакль, а я можу до них приєднатись, якщо бажаю. Не те, щоб він дійсно мене запросив, але можна було вважати й так. Це також було дуже близько до того, як уявляла собі вечори в Нью-Йорку, коли щойно приїхала туди з Мічигану. Тож я погодилась. Звичайно ж, спектакль виявився геть незрозумілим: натовп студентів факультету читав рядки прямо з тексту, який під кінець вони пошматували на клапті, а тоді заходилися розмальовувати обличчя глядачів у першому ряду білою та зеленою фарбами, у задніх же рядах майже нічого цього не було видно. Там я й сиділа, розглядаючи потилицю Роберта: він сидів дещо ближче до сцени й напевно забув притримати для мене місце поруч із ним.
Після спектаклю Робертові друзі розійшлися — десь була вечірка, — але він розшукав мене, й ми пішли до бару поруч з театром, сіли там разом на дзиґлики біля стійки. До того я ще жодного разу не була в нью-йоркському барі. Пам’ятаю, там у кутку грав на скрипці перед мікрофоном якийсь ірландець. Ми з Робертом обговорювали художників: чиї роботи нам подобаються й чому. Я одразу згадала Матісса. І досі люблю його жіночі портрети, вони такі примхливі, й за свою любов до нього я вже більше не вибачаюсь. А ще мені подобаються його натюрморти, повні мінливих кольорів на фруктах. Роберт же розповідав про багатьох сучасних художників, я про них ніколи й не чула. Він навчався на останньому курсі факультету мистецтв, а тоді модно було писати фарбами канапи, розписувати будинки — й обов’язково теоретично обґрунтовувати будь-що. Мені подумалося, що певні речі в його розповіді дійсно цікаві, а дещо інше видавалося незрілим, але не бажала показати свою необізнаність, тому більше слухала, а він без упину перелічував роботи, напрямки, новації, цілком невідомі мені точки зору — і про все це йшли палкі дискусії у студіях, де він сам працював, і в тих, де його роботи лаяли.
Поки Роберт розповідав, я спостерігала за його обличчям, а воно ставало то потворним, то прекрасним. Лоб нависав над очима, ніс хижо загинався, пасмо волосся, закручене штопором, впало на скроню. Я була подумала, що він чимось скидається на хижого птаха, але кожного разу, коли з’являлася така думка, він посміхався, так по-дитячому, з такою щирою радістю, що я вже навіть і не знала — що ж саме бачила за мить до того. Він зовсім не стежив за собою, й мене це навіть притягувало до нього. Я дивилась, як він то потре вказівним пальцем біля носа, то потре кінчик носа всією долонею, неначе йому там свербіло; потім пошкрябав у голові — так, як чухають собаку, лагідно, але неуважно, або й так, як сам собака може чухати себе. Очі його були то кольору темного пива, то зелено-оливкові. Він мав іще звичку, яка дратувала мене: раптом зупиняти погляд на мені й пильно вдивлятися в мої очі, немов він, будучи впевненим у тому, що я весь час його уважно слухала, бажав побачити реакцію на своє останнє зауваження, побачити невідкладно. Шкіра в нього мала приємний теплий колір, немов вбирала в себе сонце навіть у листопаді на Манхеттені.
Навчався Роберт на одному з кращих факультетів мистецтв, про який я багато чула. «Цікаво, як він туди потрапив?» — подумалося мені. Після закінчення коледжу він, за власними словами, тинявся майже чотири роки, й лише згодом вирішив продовжити навчання. А тепер, вже закінчуючи, він все ще не був упевненим, чи варто було гаяти час на факультеті — уявляєте? Моя увага дещо відвернулася від сучасних художників; він ретельно розбирав їхні твори, а я майже не прислухалася. Я уявляла собі його без сорочки, щоб побачити більше цієї шкіри теплого кольору. Раптом він заговорив про мене, зовсім зненацька: а чого, власне, я жадаю від своїх занять мистецтвом? Мені здавалося, що того разу, привівши мене до моєї квартири, аби я там могла спокійно блювати, він навіть не помітив моїх етюдів. Так я і сказала — з посмішкою, бо розуміла, що час уже всміхнутися йому. Іще я зраділа, що вдягла єдину свою сорочку, яка за кольором пасувала до моїх очей. Посміхаючись, я сказала: навіть не гадала, що він запитає про мої роботи.
Здавалося, Роберта анітрохи не зворушила моя спроба виглядати чарівною та скромною.
— Звичайно