Викрадачі - Елізабет Костова
— Добре. Не розповідайте йому, будь ласка, що я з вами розмовляла, принаймні, не розповідайте цього одразу. Мені потрібно ще поміркувати щодо цього. Але з вами я буду відвертою, наскільки зумію. Якщо я взагалі щось розповідатиму, то хочу, щоб ви знали все як є.
Для мене це прозвучало несподівано, і я, здається, не зміг приховати подиву.
— Я впевнений, що цим ви допоможете Робертові, якими б наразі не були ваші почуття до нього.
Вона опустила очі долі, від чого її обличчя одразу постарішало, позбавлене синього світла очей. Мені згадалася назва фарби з набору «Крейола»,[35] що був у мене в дитинстві: «Барвінкова». Жінка знову підвела погляд на мене.
— Не знаю чому, але мені теж так здається. Розумієте, в останні роки я ні чим не могла зарадити Роберту. Відверто кажучи, на той час мені вже не дуже й хотілося. І це єдине, про що я досі шкодую. Напевно, через це я сплатила частину рахунків за його лікування. Ви надовго сюди?
— Сьогодні, ви маєте на увазі?
— Ні, взагалі. Справа в тому, що я виділила для цього два ранки. У нас є час сьогодні до дванадцятої і завтра так само. — Її голос звучав рівно й відчужено, немов ми обговорювали, коли у готелі виписують постояльців.[36] — Якщо буде вкрай необхідно, можу домовитися про третій ранок, але це вже буде нелегко. Насправді мені прийдеться виконувати вдвічі більше роботи вдома — я вже й без того працюю інколи ночами, аби вивільнити трохи часу для дітей, коли ті повертаються зі школи.
— Не маю наміру зазіхати на більший час, коли ви й так виявили щедрість, — запевнив я її. Двома ковтками я допив каву, відставив філіжанку й витяг свій блокнот. — Давайте подивимось, як далеко ми просунулися за сьогоднішній ранок.
Уперше я помітив, що її обличчя не тільки сторожке, а ще й сумне, з усіма цими кольорами океану й піщаного берега. Щось кольнуло мені в грудях — серце? Сумління? Може, дійсно сумління? Вона ж подивилася мені прямо в очі.
— Гадаю, ви хочете почути про жінку. Чорняву жінку — так?
Це спантеличило мене: я збирався потроху проникати в історію Робертового життя, розпитати її мало-помалу про те, як і коли в нього з’явилися перші симптоми захворювання. Але в її очах я прочитав, що вона не схвалить моїх намагань почати здаля.
— Маєте рацію.
Вона ствердно кивнула.
— Він її весь час малює?
— Саме так. Майже щодня. Мені відомо, що її портрет був на одній з його виставок, тому ви можете дещо знати про неї.
— Я знаю — не більше, ніж сама хочу знати. Але ніколи не гадала, що розповідатиму про це незнайомій людині. — Вона нахилилась уперед, і я побачив, як здригається все її тіло. — Ви ж звикли слухати особисті таємниці?
— Звичайно, — підтвердив я. Якби моє сумління було живою істотою, я б ту істоту придушив цієї ж миті.
17 жовтня 1877
Mon cher oncle![37]
Сподіваюсь, Вас не образить таке звернення, тому що я дійсно почуваю себе Вашою родичкою — нехай не кревною, а за духом. Татусь наказав мені подякувати Вам за пакунок, який Ви надіслали разом зі своїм листом. Ми читатимемо книжку вголос, Ів допомагатиме мені вечорами, коли буде вільний від роботи — його ця книжка теж дуже зацікавила. Він сказав, що вже давно цікавиться маловідомими італійськими майстрами. Я на три доби вирушаю до своєї сестри: гостювати й отримувати задоволення від її миленьких діточок. Зізнаюся Вам відверто, що вони — мої улюблені моделі, особливо для моїх аматорських занять мистецтвом. А сестра — мій найкращий друг, і я завжди нею захоплююсь, тож добре розумію ту любов, з якою Ваш брат ставиться до Вас. Татусь запевняє: тільки через Вашу скромність нікому не відомо, що Ви найхоробріша людина й найвідданіший друг на світі. Скільки ще братів говорять один про одного з такою душевною теплотою? Ів пообіцяв, що за моєї відсутності цілими вечорами читатиме татусеві, а я продовжу з того місця, де він зупиниться.
З найщирішою подякою за Вашу приязнь,
Беатриса Віньйо
Розділ 12
Кейт
Цю жінку я побачила вперше в зоні відпочинку на одному швидкісному автошляху в Меріленді. Але спочатку я вам краще розповім, як уперше зустріла Роберта. Ми познайомились у Нью-Йорку влітку 1984 року, коли мені було двадцять чотири. На той час я вже два місяці працювала там і дуже нудьгувала за рідним Мічиганом. Перед тим я гадала, що Нью-Йорк — захоплююче місто. Так, воно дійсно захоплює, але й виснажує. Мешкала я не на Манхеттені, а в Брукліні. Щоб дістатися до роботи, потрібно було їхати метро з двома пересадками замість прогулюватися вуличками Ґрініч-віліджу.[38] Втім, після довгого робочого дня (працювала я тоді молодшим співробітником в редакції медичного журналу) все одно почувалася надто стомленою, щоб прогулюватися взагалі, а від цікавих іноземних кінострічок мене відлякували ціни на квитки. До того ж я не вмію швидко знайомитися з людьми.
Того дня, коли ми з Робертом познайомилися, я пішла після роботи до магазину «Лорд енд Тейлор».[39] Знала, що для мене він надто дорогий, але потрібно було купити подарунок матусі на день народження. Щойно ввійшла з розпеченої сонцем вулиці всередину, мене із силою штовхнула хвиля кондиційованого повітря, насиченого парфумами. З усіх боків на мене дивились манекени в купальниках за найновішою модою, з високим вирізом на стегнах, і я навіть пошкодувала, що не одяглась вранці більш вишукано — я ж ішла на роботу. Мені хотілося придбати для матусі капелюшок, якого сама вона ніколи собі не купить, гарненький — такий, який вона могла носити ще замолоду, коли познайомилась із моїм батьком у філадельфійському крикетному клубі. Можливо, вона не носитиме цього капелюшка в Анн-Арборі,[40] але він нагадає їй юність, довгі білі рукавички, почуття впевненості, а ще нагадає про любов доньки. Я думала, що знайду відділ головних уборів на першому поверсі, поряд із шовковими шарфами
