Викрадачі - Елізабет Костова

Хедлі». Так зручно трапилося, що родина Хедлі зараз перебувала в Арізоні, лікуючи свою алергію. Я був задоволений, що не прийдеться пояснювати їм особисто, яка саме причина привела мене до Ґрінхілу. Я вийшов з машини, розминаючи занімілі ноги. Безсумнівно, потрібно більше часу приділяти бігу, але коли? Як встигнути це робити за безліччю повсякденних справ? Потім я попрямував до садочка поза будинком: мені здавалося, що звідти повинен відкриватися чудовий краєвид. Так воно й було. На кручі стояла лава, й звідти відкривався казковий пейзаж: будиночки вдалині, все місто в мініатюрі. Я присів на лаву, вдихнув свіже повітря й відчув, як від сосен піднімається до мене вгору сама весна. Чому ж родина Хедлі мешкає не тут, а десь в іншому місці, нехай і не весь рік? Збагнути цього я не міг.

Я думав про свої нудні щоденні поїздки на роботу, про довгий шлях до «Ґолденґров», про захаращені машинами дороги на околицях великого міста. А тут я чув, як вітер шелестить гілками сосен, здаля, приглушений відстанню, лунав шум автомобілів на федеральному шосе, злегка втручався в пісні птахів — яких саме, я не знав, але побачив кардинала, що вилетів з купи дерев трохи нижче садочка Хедлі. Десь унизу, в місті (де саме, я ще не знав, але обов’язково подивлюсь увечері по карті), була жінка з двома дітьми, жінка з ніжним голосом, нескінченними клопотами й розбитим серцем. Вона мешкала у якомусь будиночку (я навіть уявити його собі наразі не міг), на самоті, причиною — принаймні, однією з причин — якої був Роберт Олівер. Я не відав, чи розповідатиме вона мені щось взагалі. Така довга дорога — а раптом вона передумає й не схоче розмовляти з психіатром свого колишнього чоловіка?

Ключ від вхідних дверей знаходився там, де й було обіцяно: під ящиком для кімнатних рослин, забитим брудом, — але двері завдали мені клопоту, перш ніж я пхнув їх щосили стегном. Я підняв дві листівки з рекламою піци, що лежали на ґанку, у передпокої витер об мату ноги й розчинив двері, аби випустити з хати застояле ще із зими повітря. У невеличкій вітальні було не розвернутися: потерті килими, старезні меблі, вбудовані в стіну полиці, щільно забиті романами в паперових обкладинках і повним зібранням творів Діккенса із золотим тисненням на спинці, телевізора не видно — напевно, замкнений на ключ в одній з шаф, зате є канапа, вкрита подушечками для голок — на дотик ця канапа виявилася трошечки вологою. Я розчинив декілька вікон, а за ними — ще й двері чорного ходу, і поніс свою валізу на другий поверх.

Там були дві маленькі спальні: одна явно належала подружжю Хедлі, тож я розташувався в іншій — з двома двоспальними ліжками, накритими темно-синіми покривалами, й акварелями на стінах. Акварелі були оригіналами, до того ж зовсім непоганими. Я розсунув картаті завіси (вони теж виявилися вологими й неприємно вислизували з пальців) і розчинив вікна навстіж. Смереки та інші хвойні дерева затіняли весь будинок, та я принаймні провітрю його, перш ніж ляжу тут спати. Уолтер сказав мені, що краще буде запалити камін, і на першому поверсі, біля каміна, я дійсно знайшов акуратно складені поліна. Нехай почекають до вечора. У старенькому холодильнику не було нічого, крім кількох банок оливок та пакетиків дріжджів. Утім, я ще не встиг зголодніти. Пізніше поїду до магазину, куплю щось поїсти, свіжу газету та карту-схему міста й околиць. А познайомитися із самим містом буде, напевно, час завтра вранці.

Я переодягся й відправився на пробіжку дорогою нагору, радий, що позбавився довгого перебування в автомобілі, а ще — того, що на певний час забув про Роберта Олівера й про ту жінку, зустріч з якою призначена на завтрашній день. Повернувшись після бігу, я прийняв душ, подякувавши подумки Хедлі за те, що в їхньому котеджі, врешті-решт, була гаряча вода. Потім дістав свій мольберт і розташувався в садочку. З обох боків котеджу були такі самі будиночки, навіть сильніше затінені смереками. Здавалося, що о цій порі року ті будинки теж стояли порожні. Відверто кажучи, я не сподівався на справжню відпустку, але, засукавши рукава сорочки й відкривши скриньку з акварельними фарбами, на мить відчув, що все інше в житті посунулося кудись далеко. Вечір так чудово яснів, що мені подумалося: зараз я перевершу ті бляклі картини, які висять у спальні, й залишу, можливо, подарунок для Джен і Уолтера — весняний краєвид, образ їхнього міста, що розкинулося далеко внизу. Маленька платня за оренду.

Того вечора, вмостившись у двоспальному ліжку для гостей, я почав читати листи, що надіслала мені Зоя.

14 жовтня 1877

Cher Monsieur,

Сьогодні вранці ми отримали Вашого листа з Блуа,[32] всі дуже задоволені, а найбільше — Ваш брат. Точніше кажучи, це я прочитала його татусеві й описала етюд в усіх подробицях, як уміла. Етюд пречудовий, проте я не насмілююся багато про нього говорити, інакше Ви побачите, яка я ще малоосвічена в живописі. Я прочитала йому також Вашу останню статтю про творчість мсьє Курбе.[33] Він сказав, що деякі картини Курбе, немов живі, стоять у нього перед очима, а Ваші слова допомагають йому навіть ще краще згадати ці картини. Велика Вам подяка за доброту й увагу до нас! Ів переказує Вам щирі привітання.

З повагою,

Беатриса де Клерваль-Віньйо

Розділ 11

Марлоу

Будинок, де мешкала місіс Олівер, як з’ясувалося наступного ранку, не мав нічого спільного з тим, що уявляв собі я. Подумки я малював перед очима високу білу споруду, характерну для Півдня,[34] й вишукану; натомість я побачив просторий одноповерховий котедж з кедрового дерева й цегли, а перед домом їжачилися кущі самшиту й височіли стрункі смереки. Виходячи з машини, я постарався виглядати якомога елегантнішим, одягнений у вовняну спортивну куртку і з валізкою в руці. Дбайливо одягався перед тим у напівтемряві спальні, з усіх сил уникаючи думати, а чому, власне, я так стараюся. Перед дверима котеджу дійсно був ґанок, але зовсім маленький, а на лаві біля дверей хтось залишив пару забруднених садових рукавичок і відерце з мініатюрними садовими інструментами — іграшковими, як я здогадався. Вхідні двері були дерев’яні, з великим, чисто витертим віконцем, крізь яке я побачив порожню вітальню з усіма меблями й квітами. Подзвонив і став чекати.

Усередині — жодного руху. За кілька хвилин я вже почував себе дурнем через те, що бачив мало не