Українська література » Сучасна проза » Викрадачі - Елізабет Костова

Викрадачі - Елізабет Костова

Читаємо онлайн Викрадачі - Елізабет Костова
друга або був старим приятелем родини. Вона відчинила двері одразу, і мені знов здалося, що я потрапив у декорації на сцені, хіба що один раз я вже п’єсу подивився й тепер знав, що й де повинно знаходитись. Сонце сьогодні сяяло на чистому небі, й уся вітальня була буквально залита яскравим світлом. Крім цього, лише дві речі в інтер’єрі відрізнялися від учорашнього: по-перше, на столі біля вікна — велика ваза з плаваючими в ній рожевими й білими квітами, а по-друге — сама Кейт, яка сьогодні була в шафрановій блузі, у джинсах і з тим самим турмаліновим намистом. Учора мені здалося, що очі в неї сині, сьогодні ж вони були бірюзовими, чистими й широко розкритими. Вона посміхалась, але то була стримана посмішка ввічливості, визнання того, що існує проблема, й ця проблема полягає в мені самому, в тому, що я знов прийшов до неї з новими запитаннями про її чоловіка, який тут більше не живе.

Вона приготувала нам каву й присіла на канапу навпроти мене.

— Гадаю, нам потрібно так побудувати бесіду, аби закруглитися з цим сьогодні, — вона сказала це дуже м’яко; напевно, заздалегідь вирішила, як саме сказати, щоб ані моїх почуттів не образити, ані своїх не виказати.

— Звичайно, так, — я хотів показати, що приймаю її натяк з готовністю. — Звичайно. Ви вже виявили неабияку гостинність. Крім того, мені потрібно повернутися до Вашингтона завтра ввечері, якщо вдасться.

— Отже, ви не збираєтеся відвідати коледж, де він викладав? — Вона акуратно притримувала філіжанку на своєму коліні, немов бажала показати мені, яке це робиться. Розмовляла вона чемно, як годиться для світської бесіди. В мене з’явилося передчуття, що сьогодні я почую від неї менше, а не більше, ніж учора.

— А ви вважаєте, що це потрібно? І що я там зможу відшукати?

— Не знаю, — зізналася вона. — Просто я впевнена, що там і досі багато людей, які його знають, проте мені не зовсім зручно знайомити вас з ними. Потрібно враховувати ще й те, що в коледжі Роберт не дуже розповідав про себе. Але там зберігається його найкраща картина. Вона повинна була б висіти у музеї серед найвідоміших, він міг продати її за великі гроші. І не я одна вважаю цю картину його найкращим твором, хоча мені вона ніколи не припадала до серця.

— Чому ж?

— А ви подивіться її самі.

Я сидів і розглядав Кейт, яка сиділа навпроти мене, така мініатюрна, така елегантна. Час минав, а мені потрібно було з’ясувати, як у Роберта вперше проявилися симптоми захворювання. До того ж, мені було потрібно — принаймні, цікаво — довідатися, хто ж така та чорнява муза.

— Не заперечуєте почати з того, на чому ми зупинилися вчора? — Я намагався говорити якомога лагідніше. Навіть якщо не вдасться одразу довідатися про витоки Робертової недуги й про перший курс лікування, нехай вона почне розповідати — тоді буде легше скерувати її до дійсно важливих питань. Вона збиралася з думками, а я мовчки кивнув головою. За вікном кардинал присів на залите сонцем дерево; хитнулася гілочка.

Розділ 19

Кейт

Життя наше в Нью-Йорку йшло, ні, краще сказати — летіло. За п’ять років ми мешкали у трьох місцях: спершу в моїй квартирі у Брукліні, після того в неймовірно маленькій кімнаті на Західній Сімдесят другій вулиці, поблизу Бродвея — вона була крихітною, кухонний стіл висувався зі ще меншого приміщення, — а наприкінці на задушливому верхньому поверсі будинку в Ґрініч-вілідж. Мені подобалися всі ці помешкання з їхнім оточенням: пральнями-автоматами, бакалійними магазинчиками, навіть з місцевими бомжами. Все-все ставало таким знайомим і близьким.

А потім одного ранку я прокинулась і подумала: «Бажаю вийти заміж. Бажаю народити дитину». Дійсно, це сталося так просто: увечері я лягла спати молодою та вільною, безтурботною, зі зневагою до тих, хто жив звичайним буденним життям, а о шостій годині наступного ранку, коли підвелася з ліжка, прийняла душ і вдяглася, щоб іти на свою роботу в редакції, я вже була зовсім іншою. А може, ця думка майнула в голові, поки я висушувала волосся й одягала спідницю: «Бажаю вийти за Роберта, мати на своєму пальці обручку й народити дитину. У дитини буде Робертове кучеряве волосся, мої маленькі долоні й ступні — й тоді життя зробиться краще, ніж будь-коли». Ці мрії раптом так заволоділи мною, що залишалося зробити зовсім небагато, аби вони перетворилися на дійсність. А яка ж я буду тоді щаслива! Мені навіть не спадало на думку, що можна було просто завагітніти й народити дитя кохання (як сказала б моя матуся з властивим їй гумором) на Манхеттені. Дітей я уявляла тільки в шлюбі, а шлюб — обов’язково міцним, тривалим; діти повинні зростати на трьохколісних велосипедах, серед клумб з квітами: врешті-решт, саме таким було моє дитинство. Мені хотілося робити так, як моя мати: вона завжди нахилялася, щоб одягти нам шкарпетки й зашнурувати бордові полуботки. Я б навіть не відмовилася носити ті самі сукні, що вона носила в молодості — аби їх одягти, потрібно було присісти навпочіпки, та ще й повернути вбік зсунуті ноги. І мені хотілося, щоб у дворі була підвішена до дерева гойдалка.

Як мені не спадало на думку народжувати дітей без того, щоб спершу надягти обручку, так само я не уявляла, що можна ростити дитину у величезному гомінкому місті, яке вже встигла полюбити. Важко пояснити такі речі, бо ж до того я була впевнена, що не хочу іншого життя, ніж те, яке ми вели на Манхеттені: живопис і зустрічі з нашими друзями в кафе після роботи, розмови про картини. Звикла спостерігати, як Роберт у своїх синіх бавовняних шортах пише на полотні олією в студії когось із друзів, а я тим часом малювала, примостивши на коліна невеличку дошку. Вранці ж підводилася з ліжка, позіхаючи перед тим, як іти на роботу, а прокидалася вже дорогою, коли крокувала під деревцями до станції метро. Таким був мій реальний світ, доки ось ці малесенькі кучеряві істоти, які навіть не народилися, і не мали ще жодного права заволодівати моїми мріями, раптом наказали мені покинути все, до чого я звикла. Тепер, коли минуло багато років, вони залишаються — попри все горе й страх, попри втрату Роберта, попри перенаселення нашої планети й відчуття моєї власної провини в цьому — мої діти залишаються тим єдиним, про що я ніколи не шкодувала.

Роберт не бажав відмовлятися від будь-чого з того життя, яке

Відгуки про книгу Викрадачі - Елізабет Костова (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: