Викрадачі - Елізабет Костова
До того я завжди була переконана в тому, що Роберт кохає мене — і через те, що в нього було певне почуття відповідальності, а ще більше з тієї причини, що він взагалі мало уваги приділяв тому, що його оточувало. Вивчаючи це обличчя, змальоване з любов’ю, я відчула напад ревнощів. Ці ревнощі сповнювали мене і в той же час робили маленькою, приниженою цією наполегливістю, щоб Роберт належав тільки мені. Він був моїм чоловіком, ми жили разом, у нас і душі були близькими, він батько тієї крихітної істоти, яка проростає в моєму збунтованому тілі, він — коханець, який привчив мене захоплюватися його тілом без будь-яких обмежень, і це після довгих років, коли я була відносно самотньою. Нарешті, він — та людина, заради якої я відмовилася від своєї колишньої свободи. І хто ж така вона, ця жінка без імені? Він зустрів її на факультеті? Може, це одна з його студенток або молода колега? Чи, можливо, він просто скопіював малюнок, зроблений кимось іншим? Якщо придивитися, обличчя не було юним — замість того воно мовби стверджувало, що вік нічого не важить, коли маєш безсумнівну й досконалу красу. Може бути так, що вона насправді старша віком за Роберта, а він же старший за мене? Якась модель, що надзвичайно йому сподобалась, але кого він не торкався — тож я лише принижу себе, якщо звинувачуватиму його в тому, чого він не робив. А може, він не тільки малював її, а й кохався з нею, а про мене гадав, що я такого ніколи не збагну, бо я не такий художник, як він?
А потому я пригадала, з миттєвим припливом злості, що вже три місяці я не брала в руки ані пензля, ані олівця — з того часу, як завагітніла й почала готуватися до від’їзду, намагаючись привести до ладу все, що стосувалося нашого побуту. Ще гірше те, що я анітрохи за цим не шкодувала. Останні місяці на роботі вимагали великого напруження, а домашні клопоти виснажували мене, тому що я сама і планувала, і виконувала. І що ж — Роберт малював десь цю красуню, поки я мала дбати про все? Де ж і коли він її зустрів? Сиділа на акуратно підстриженому газоні зони відпочинку, в приємному затінку дубів, відчуваючи крізь тонку тканину сукні гілочки й навіть мурашок, і все питала й питала себе: що ж маю тепер робити?
Нарешті, відповідь прийшла до мене. Нічого я не бажала робити. Якщо подумати як слід, то не важко було переконати себе, що Роберт просто вигадав цю жінку — адже він почасту малював і зі своєї уяви. А коли я почну ставити Роберту навідні запитання, то в його очах, може, виглядатиму не такою бажаною. Через це я можу зробитися такою докучливою, мало не шизофренічною дружиною, якими бувають іноді вагітні жінки, — а може виявитися, що та жінка взагалі нічого не важить. Могло статися й так, що я довідалася б те, чого не бажала знати — не бажала, і край, аби лише не зруйнувати нового життя, яке ми щойно розпочинали.
Якщо вона у Нью-Йорку, то ми вже залишили її позаду, а якби Роберт зібрався туди з будь-якої причини, я би поїхала з ним разом. Я знов згорнула те прекрасне личко й поклала аркушик Роберту в кишеню. Він спав так міцно, що його можна було трясти або довго намагатися розмовляти з ним — і все намарно, так що я не побоювалася збудити його.
Наступного дня ми в’їхали на територію Північної Кароліни, й то було незабутнє видовище. Сидячи за кермом, я голосно закричала від захвату, потім схилилася до Роберта й збудила його. Ми в’їхали якраз із північного боку Ґрінхіла, переваливши через Блу-Рідж,[55] і повернули на схід, на меншу дорогу, яка веде до коледжу. Офіційно коледж відноситься до міста Шейді-Крік, його оточують гори Креґі. Колись давним-давно Роберт на канікулах подорожував разом з батьками й проїжджав ці місця, але він майже нічого не запам’ятав, а мене взагалі ніколи не заносило так далеко на південь. Він сказав, що далі поведе машину сам, і ми помінялися місцями. Стояв ясний день, природа немовби задрімала під сонцем, тут і там були розкидані великі старі будинки фермерів, уздовж річки розстелялися лани, підіймалися купи дерев, а в далечині, куди не обернись, вимальовувалися огорнуті серпанком гори. Коли ми звертали на бічну дорогу, то почули, як дзюркоче ручай під великим рододендроном. У задушливу кабіну задував свіжий прохолодний вітерець, неначе охолоджений у печері або в холодильнику, він пестив нам руки й лоскотав обличчя.
Перед поворотом Роберт уповільнив хід машини, визирнув з віконця й показав рукою на різьблену вивіску: «Коледж Ґрінхіл, заснований як училище на фермі Грасі-фарм у 1889 році». Я клацнула затвором фотоапарата, який подарувала мені матуся ще до того, як я поїхала до Нью-Йорку. Вивіска була обрамована сірими брилами дикого каменю, а навколо розкинулася поросла травою й папороттю лука, трохи далі йшли густі темні кущі, між ними звивалася стежина, що вела до лісу. Для мене це виглядало так, неначе нас запросили в гості до раю первісної природи: здавалося, ось-ось вийде з лісу сам Деніел Бун[56] або хтось схожий на нього — зі своїм собакою та рушницею. Важко було повірити, що всього день тому ми ще були в Нью-Йорку, навіть в існування самого Нью-Йорка вже якось не вірилося. Намагалась уявити, як наші друзі зараз ідуть пішки з роботи або чекають у перегрітій підземці, всюди вищать, гудуть та брязкають автомобілі, автобуси, потяги метро, а ще й постійно гомонять голоси людських натовпів. Тут не було нічого схожого. Роберт повернув на узбіччя й загальмував, ми обоє мовчки вийшли з машини. Він наблизився до вивіски, вирізьбленої вручну, літери дбайливо виведені фарбою —
