Аецій, останній римлянин - Теодор Парницький

Справді, Гейзеріх був не лише малий, хирлявий і наче калікуватий, але ще й кульгав. Пелагія відразу це помітила, коли він рушив з місця. Видно було, якою болісною гримасою перекривилося його обличчя, коли він почав іти, тягнучи за собою майже безвладну ногу. Йому привели коня; могутні руки товаришів одірвали короля від землі і дбайливо посадовили в сідло. Тоді Гейзеріх видобув меча, тричі накреслив ним у повітрі знак хреста і шаленим темпом помчав до мурів. Без зусиль перестрибнув уламки в кілька стіп висотою, що валялися довкола пролому, і повернув до штурмованої брами. З наказу Сигісвульта по ній почали стріляти з чотирьох катапульт водночас. Наче наперекір, король одразу ж стримав коня і, серед граду пострілів, жоден із яких його не зачепив, поволі почав зникати з поля зору Пелагії.

— Відчиняємо браму! — пролунав голос Сигісвульта. Загуділи роги і буцини, солдати з гучними криками почали збігати по сходах.

— До брами! До брами! — гукали препозити і сотники.

— Бувай здорова, Пелагіє! Повертайся до міста.

Відчула на своєму волоссі теплий дотик уст. Обернулася. Перед нею стояв Боніфацій, майже весь закритий величезним франконським щитом. У руці тримав сокиру, таку велику і на вигляд таку страшенно тяжку, аж Пелагія ніколи б не повірила, — якби не сама це побачила, а почула від когось, — що її чоловік може піднести такий тягар. Взагалі весь був таким відмінним од знаного їй: ніколи не думала, що є хвилини, коли він, Боніфацій, може бути саме таким…

Усміхнулася до нього приязно і майже зі щирим подивом.

— Не боїшся Гейзеріха?! — спитала, а в її питанні вже звучала горда відповідь.

— Боюся, — спокійно відповів він. — Коли б тут зі мною був Аецій…

— Аецій, убивця Фелікса? — здивовано перебила вона.

— Аецій, найвідважніший з римлян, — відказав, накладаючи на голову високий позолочений шолом із червоним гребенем.

Аж до моменту усунення зі своєї дороги Фелікса та перейняття від нього влади при боці неспроможної до дальшого опору Августи Аецій приділяв дуже мало уваги особі та вчинкам Боніфація. На його думку, комес Африки ніколи не вчинив нічого такого, що б дозволяло припускати, наче в майбутньому може стати небезпечним супротивником. Повсюдно славлені солдатські чесноти і незламність найвірнішого слуги та приятеля Плацидії не викликали в Аеція ні шаноби, ні остраху. Єдине, що його сердило (і смішило водночас) у зв’язку з особою Боніфація, — це величезна прихильність літописців та панегіристів, які гойно обсипали комеса Африки тими самими прізвиськами та епітетами, якими під їхнім пером обростало зазвичай ім’я покійного Констанція чи самого Аеція, багаторазового щасливого переможця готів, франків та інших ворогів імперії. Ображений цим, завше переможний comes domesticorum, а потім головнокомандувач військ Заходу легко розумів, у чому приховується таємниця цієї прихильності: в приязні, якою Боніфація обдаровувала Августа, окрім того, а, може, перед усім, — в його побожності та ревності у справах віри, що не могло не вплинути на його славу, особливо ж коли зважити, що майже всі літописці та панегіристи належали до священничого стану. Не можна було ніяк інакше витлумачити цього розголосу, а вже найменше справжніми військовими заслугами. Боніфацій не міг похвалитися майже жодною перемогою чи якимсь іншим щасливим здобутком, співмірним з аецієвими вчинками. Щоправда, в молодості надав певні послуги Констацію, але в першій же битві, яку самостійно провів у Іспанії, зазнав цілковитої поразки, та ще й від кого?… вандальських племен асдінгів і силінгів, що саме безладною юрбою тікали на південь Іспанії, щойно розгромлені військовим магістром Кастином! Той сам Кастин без великих зусиль розгромив самого Боніфація, коли він, як комес Африки, збройно виступив на боці Плацидії під час її змагань із братом; коли ж, після воцаріння Іоанна, Боніфацій став проти узурпатора, то воістину не військові здібності комеса Африки наповнили тривогою серця Іоаннових прихильників. Щось геть інше було причиною неспокою, який збудила тоді незламна вірність та відданість Боніфація справі Плацидії; щось, у чому Аецій бачив розгадку всієї таємниці значення, потуги та слави Боніфація. Африка, військами якої він командував, була найродючішою дієцезією Заходу, а, либонь, і всієї імперії: була коморою Італії! Не військові здібності, не незламна мужність, навіть не приязнь Августи чи ревність у вірі, а збіжжя… безкраї урожайні лани збіжжя, — от що робило комеса Африки одним із наймогутніших у державі! В боротьбі проти Іоанна Боніфацій не втратив жодного африканського солдата, але досить йому було затримати рух зернових кораблів до італійських портів, щоб зробити Іоаннові війська дуже піддатливими на вмовляння Ардабура, який у полоні не гаяв часу! Однак Аецій не був певен, чи Боніфацій насправді розуміє, яку справжню силу має в руках: останні події, здається, вказували, що комес Африки у значно більшій мірі прислухається до вибухів почуттів, ніж до мови холодних розрахунків.

Вже наступного року після обійняття патрикіату Фелікс розпочав інтриги, метою яких було руйнування приязні між Плацидією та Боніфацієм. Аецій був надто обережним, а водночас надто зайнятим війною в Галлії, щоб дати втягти себе в цю гру, таку ж небезпечну, як малообіцяючу; адже йому зовсім не залежало на зміцненні становища Фелікса. Натомість нічого не мав проти того, щоб обидва приятелі Августи порізнилися між собою і навіть переслав Боніфацію лист, в якому запевняв його у своїй приязні та висловлював здивування, що мужа з такими заслугами перед цісарським домом тримають здаля від столиці.

Навіть не припускав, що той лист був ще одною краплею олії у вогонь, що вже певний час палив комеса Африки. Боніфацій, здається, зовсім не цінуючи значення, яке він мав завдяки командування військами в коморі Заходу, віддавна рвався до імператорського двору, щоб здобути там відповідне до своїх заслуг і вірності становище, само собою, одне з найвищих в імперії. Фелікс лише підкладав до цього вогню, раз-у-раз нагадуючи, що Августа недооцінює свого найвірнішого слуги або навмисне тримає його здаля від себе; заодно ж перестерігав Августу перед жадібним до влади улюбленцем, який нібито намагається відірвати Африку від імперії.

Посеред третього року царювання Валентиніана Боніфацій отримав наказ постати перед вічною Августою в Равенні: ще кілька місяців тому вважав би це здійсненням своїх мрій, а тепер під впливом застережних листів Фелікса зрозумів цей виклик як позбавлення його посади — і внутрішній вогонь, що його палив, одразу ж спалахнув грізною пожежею. До Равенни замість комеса Африки надійшов лист, що дихав ображеною гордістю та гнівом, у якому