Аецій, останній римлянин - Теодор Парницький
Максимін… Максимін… Невже те, про що вона зараз тут думає, одразу ж чудотворним способом здобуло видимі форми? За кілька кроків перед собою виразно бачить великі літери: «… llatio cum Maximino». Бракує перших літер, пергамент наполовину скручений, але Пелагія знає, що це повинно бути: «Collatio…» Лише тепер бачить, що в одному з кутків кімнати, де лежить покійний, панує великий безлад: книжки в кодексах, сувої у футлярах, на стержнях і напіврозкручені, якісь великі аркуші та малі густо списані таблички — це все лежить одне на одному доволі високим стосом, що його, очевидячки, ніколи було прибрати. А, можливо, не чіпали навмисне, з поваги до уподобань покійного, який — Пелагія чула про це від Боніфація — навіть в останні тижні життя хотів мати під рукою всі улюблені чи найпотрібніші книги. Погляд Пелагії з інтересом блукає безладною купою книжок: деякі заголовки одразу ж впадають у вічі: «Apollonius», «Pauli Apost…», «Contra Julianum», «Victorini Prosodia». «De tempore barbarico»… Але зацікавлене око невдовзі покидає книжки і знову затримується на смертному ложі, зауважуючи, що темний предмет дивної форми в ногах покійного — це чиясь голова, яка раз-у-раз здригається від вибухів плачу. Пелагія не знає, що ця голова належить єпископові Северіанові, і зовсім не знає пресвітера Кводвультдеуса, який стоїть навколішках трохи зліва від ложа, торкаючись низько похиленою головою зігнутого коліна Боніфація. Зате одразу пізнає старенького єпископа з Булла-Регія, що голосно молиться, — він ще у червні втік до Гіппону від вандалів. Пізнає також єпископа Калами Поссидія, — той клячить ліворуч од тіла, так що його чоло ледь торкається вже навіки застиглого плеча. Окрім цих п’яти, в кімнаті є ще один чоловік, єдиний, що молиться стоячи, — єпископ Константини Антонін. Його висока постать своєю широкою спиною затуляє частину задньої стіни кімнати, — Пелагія вгадує там принаймні два з Давидових псалмів, які покійний за одинадцять днів до смерті наказав повісити на великих аркушах над ліжком. Антонін молиться тихо, плаче теж беззвучно, — його схрещені на грудях довгі руки кидають дивну тінь на білу бороду небіжчика. Час від часу ці руки рухаються, — тоді худі, кістляві, гострі лікті відбігають чорними крилами праворуч і ліворуч од чорної нерухомої постаті, затуляючи на стінах — одне: «Miserere…», інше: — «ericordiam Tuam».
Пелагію знову огортає хвиля тріумфального глузування: плачте… моліться… товчіть головою об землю — ніщо вам не допоможе… не воскресите його… вже ніколи він не озброїться ні словом, ні письмом, щоб стати до бою з її святою вірою…
Ні до бою з нею самою!
Пелагія насилу стримує посмішку радості й гордості, що тиснеться їй на губи; так, тепер вона насправді перемогла… остаточно перемогла! І нехай це буде навіть — як каже Боніфацій — перемога голуба над вціленим стрілою орлом… нехай не принесе їй ніякої слави… Вона цього й не прагне. Не за славу змагалася — за Правду Божу — і ось сьогодні разом із цією Правдою перемагає! Воістину дурними та сліпими є всі оці, що, сповнені тривогою, болем і розпачем, моляться навколо неї і оплакують відхід батька… дурні, глухі та сліпі, неспроможні-бо збагнути Божу волю та Божі вироки… Їй же цілком ясно, чому Бог зсилає на них тривогу, поразки та руїну, чому позбавляє їх останньої підпори та потіхи, що її вони бачили в тому, кого називали найбільшим слугою Божим — бо не хоче Бог такого слуги… Не хоче ні його служіння, ні молитви, ні поклоніння: бо вони перекручують Правду Божу… применшують Божу силу і блюзнірствують супроти неї, зухвало твердячи, що не могла вона створити Найсвятішого Христа, але сама з ним од правіків становить єдність… Єдність? єдиносущність чи подібносущність?… Думки Пелагії плутаються і затуманюються — вона раптом одчуває втому… Єдність і множинність, єдиносущність чи подібносущність — це все сплутується одне з одним, стає незрозумілим і химерним. Але ж, коли вона не обдумує цих справ, усе їй здається таким легким, простим і зрозумілим… все, чому нині навчають Максимін і Пасхасин і уві що вже впродовж трьох поколінь незламно вірить вельможний рід Пелагіїв. Серед чільних родів Африки це вже, мабуть, останній, що так уперто, незважаючи на утиски, які раз-у-раз поновлюються, стоїть при науці Арія — на всьому Заході майже її ніхто вже не визнає, крім германських варварів. Але остання спадкоємиця роду не лише обороняється, як її батьки та діди: вона здобуває…
І знову потрібне велике зусилля, щоб придушити радість і гордість, які переповнюють її всю і намагаються вирватися на волю. Чотири роки боротьби!… Так, так, через дев’ять днів, саме у вересневі нони мине повних чотири роки, відколи могутній Флавій Боніфацій, комес Африки і комес доместиків, улюбленець і приятель вічної Августи — з першого погляду закохався в останню спадкоємицю Пелагіїв, якій було тоді сімнадцять весен. Без сумніву, просторі й багаті володіння між Гіппоном Діаритом і Тамугаді, що мали дістатися молоденькій Пелагії в посаг, відіграли не останню роль у рішенні прославленого комеса, — а все-таки насамперед велике кохання, що ним він запалав до неї, змусило його добиватися її руки. Пелагії охоче б поріднилися з приятелем і улюбленцем Августи, але поставили умову, що дитя їхнього роду, пошлюбивши визнавця нікейської науки, не буде змушене міняти віру. І побожний Боніфацій згодився. Це було її першою перемогою.
А друга?… Другу вона здобула не тільки над чоловіком, а й над батьком Африки… Коли почулася матір’ю, Боніфацій зажадав, аби його дитя, що прийде на світ, було охрещене та виховане у вірі, яку він визнає. Пелагія сказала: «Ні». Почалася боротьба. Народилася дівчинка. Батько Африки засипав прославленого комеса листами та усними суворими напученнями чи дружніми порадами. Пелагія казала: «Ні». І дівчинка була охрещена аріанським пресвітером.
— Ти зрозумієш мене?… Ти пробачиш мені? — з тугою і неспокоєм шепотів Боніфацій, дивлячись у скам’яніле обличчя батька Африки. — Я не зумів… не міг… Хай скаже тобі всезнаючий Христос, на лоні якого ти вже спочиваєш, чи міг
